Там, де козам роги правлять

— Тут проходить межа нашого лісництва. Далі вже територія Марцінського. Підемо вздовж цієї межі, а потім оглянемо останню ділянку. Хоча, признаюся, мені вже й не хочеться. Хай йому чорт, що за невезіння таке...

Але клопоти лісничого того дня на цьому не скінчилися. Не пройшли й півкілометра по дорозі, яка розділяла два лісництва, коли раптом пан Гасинець зупинився, а Рекс, принюхуючись до якогось сліду на ледь помітній межи деревами давній дорозі, вже густо зарослій молодою ліщиною, побіг у ліс.

На дорозі ясно було видно сліди кінських копит і саней.

— Ого, це сьогодні, вже по свіжому снігу.— Лісничий наддав ходи, він майже біг за Рексом. Хлопці йшли за ними.

Незабаром сани майже на місці розвернулися — тут якраз ліс був трохи рідший. Крізь зарості йшла смуга зметеного снігу, широка, ніби хто протягнув тут великою мітлою. Подекуди на тій смузі видно було сліди чобіт.

Міхал тільки глянув вимовно на Едека.

Смуга зметеного снігу тягнулася на кількасот метрів. Лісничий тепер уже повільно йшов по ній, часом зупинявся, оглядав гілля кущів, нагинався до землі. Едекові згадалися прочитані давно колись книжки Фенімора Купера про те, як ішли по слідах індіянці.

Смуга обірвалася коло великої купи хмизу, скиданого осторонь. Сніг тут був залитий кров’ю. Пан Гасинець зняв із одної гілочки жмутик шерсті. Придивився до нього і тільки потім кинув під ноги.

— Так і є,— мовив сумно.— Це, Міхал, рогач, якого ми не знайшли в тому місці. Мабуть, вони вбили його ще вчора, до снігопаду. Нащось заховали під хмизом, а сьогодні забрали саньми. Слід уже застиг, певно, були з самого ранку. А я, хай йому чорт, вагався вранці, чи не почати обходу з цього боку. Дав маху. А то б ми натрапили на них. Ну що ж, ходімо по сліду назад...

Едек нахилився до землі і уважно, до найменших дрібниць, оглядав на снігу чіткі відбитки двох пар чобіт.

— А якби розшукати, хто носить такі чоботи... О, на правому бляшка на підборі прибита якось криво, не з самого краю. Подивись, Міхал, нахились, бачиш?

Лісничий зневажливо махнув рукою.

— Облиш, людино добра, тут не гра в індіянців. Нічого це нам не дасть, бо коли б навіть і знайшли, то як ти доведеш? Та й хто там перевірятиме відбитки чобіт! Дурниці... буркнув сердито і, пригнічений, поплентав далі.

Вийшли знову на дорогу, що розділяла два сусідні лісництва. Сліди полоззя були глибокі, мабуть, на санях лежало щось важке. Коли дорога стала рівніша, відбитки чобіт зникли, видно, обидва чоловіки теж сіли на сани.