Моя неймовірна подруга

— Повернися, Рінý, треба таки подякувати Бефані.

Ріно подумав було, що йшлося про жарт, який врешті поклав би край усім їхнім попереднім чварам, а тому повернувся, щасливий і одночасно з тим збентежений. Та тільки-но він став до батька спиною, той щосили вдарив його носком нижче спини, обізвавши дурнем та нездарою, почав кидати в нього все, що попадало під руки, врешті — і черевики.

Ліла втрутилася лише тоді, коли побачила, як брат, який спочатку тільки намагався захиститися від кулаків та ударів ногою, теж почав з криками трощити все навколо, бити посуд, плакати і клястися, що скоріше уб’є себе, аніж і надалі працюватиме задарма на батька, чим перелякав матір, інших братів та сестру і сусідів. Але її втручання не допомогло. Батькові та синові треба було спершу вилити свій гнів, аж до повного виснаження. Згодом вони разом повернулися до роботи: мовчазні, кожен заглиблений у власні відчайдушні думки.

Деякий час про черевики більше ніхто не згадував. Ліла остаточно вирішила для себе, що її завдання — допомагати матері, ходити за покупками, куховарити, прати та сушити білизну, і так і не повернулася до чоботарської майстерні. Ріно, який геть упав духом, ходив насуплений, вважаючи, що потерпілою стороною у цій справі був саме він, а тому вимагав від сестри, щоб та складала його шкарпетки, труси, сорочки, прала для нього та обслуговувала його, коли він повертався з роботи. Якщо йому щось не подобалося, піднімав галас, ображав її словами на кшталт «навіть сорочку на здатна випрасувати до ладу, дурепа!» Вона лише знизувала плечима, не відповідала на образи, а тільки ще ретельніше виконувала свою хатню роботу.

Хлопцеві і самому, звичайно, не до смаку було поводитися так, він мучився, намагався заспокоїтися, робив чимало зусиль, щоб повернутися до свого попереднього стану. У ті дні, коли він був у гарному настрої, наприклад, у неділю вранці, він ходив навколо Ліли, жартував з нею, розмовляв привітно.

— Ти сердишся на мене, бо я виставив ті черевики як лише свою роботу? Але ж я зробив це тільки для того, — брехав він, — щоб і тобі не перепало від татка.

А потім питав у неї:

— Допоможи мені, що робити далі? Не можна все покинути, мені треба знайти вихід з цієї ситуації.

Але Ліла мовчала; куховарила, прасувала, інколи цілувала його в щоку, щоб показати, що вона більше не ображається. Та він знову починав злитися, і закінчувалося все тим, що він щось трощив. Кричав, що то вона його зрадила, і що напевне зрадить його і в майбутньому, адже рано чи пізно вона вийде заміж за якогось бовдура і залишить його скніти у бідності до кінця віку.

Ліла часом, коли вдома нікого не було, ішла до комірчини, де заховала черевики, роздивлялася їх, брала у руки, сама не вірячи тому, що вони існували, і що створені за її малюнком на аркуші в клітинку. Скільки тяжкої праці змарновано!