Метаморфози
- Автор: Назон Публий Овидий
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: Видавництво художньої літератури «Дніпро»
- Переводчик: Андрій Олександрович Содомора
- Жанр: Античная литература
Электронная книга - «Метаморфози». Краткое содержание книги:
Переклад з латини. В поемі «Метаморфози» на матеріалі міфів про різноманітні перевтілення автор задумав пояснити все, що відбувається в мінливому світі природи. В цьому творі Овідій розгортає понад двісті сказань про чудесні метаморфози, починаючи від створення світу як першого «перетворення» хаосу на космос і закінчуючи офіційним міфом про перетворення Юлія Цезаря на зірку. Це — найбільш відомий твір знаменитого римського поета.
Перейти на страницу:
751] Довго її умовляв, поки, глум над собою помстивши,
752] Якось вернулась вона, й проживали ми в згоді солодкій.
753] Ще й піднесла мені дар,— наче б мало того подарунка,
754] Що повернулась сама,— гончака, що його віддала їй
755] Кінтія, мовивши: «Скільки б не бігло з ним — він буде перший».
756] З ним вона спис цей дала, що в руці його, бачиш, тримаю.
757] Конче довідатись хочеш про долю й того подарунка?
758] Слухай же. Випадок цей тебе, певно, здивує й зворушить.
759] Синові Лайя вдалося розплутати згубну для інших
760] Загадку—пісню—і, стрімголов кинувшись, ницьма лежала
761] Темна віщунка, забувши й сама свою мову двозначну.
762] Вчинків, одначе, таких не лишає без помсти Феміда —
763] Впало негадано й друге на Фіви в краю аонійськім
764] Лихо: селянам немає життя од лисиці, що важить
765] І на худобу, й на них. От зійшлись ми, сусіднє юнацтво,
766] Й сіті мисливські довкола полів розіслали широких:
767] Легко лисиця, однак, через ту огорожу плигала,
768] Над полотняним окрайком тенет вигинаючи спину.
769] Зграї собак напускали на неї, але вона птахом
770] Мчала собі жартома, залишаючи всіх їх позаду.
771] Лелапа — так називавсь мій гончак — почали домагатись
772] Одноголосно усі. Він з ошийника й сам гарячково
773] Рвався, хотів ремінець перегризти, жадаючи волі.
774] Щойно пустили з припону його — і ніхто й не помітив,
775] Де він. Одні лиш сліди на гарячім піску залишились.
776] Сам же він зник із очей. Не пролине так швидко в повітрі
777] З розмаху кинутий спис, ні розкручений пращею камінь,
778] Ні легкопера стріла, що з гортінського пущена лука.
779] Пагорб в околиці тій коршаком нависав над полями.
780] З нього було мені видно цю справді незвичну погоню:
781] То вже неначе впіймалась, то знов умикає хижачка
782] Псові з—під самих зубів; і біжить, хоча поле рівнинне,
783] Не навпростець, а петляє, описує коло — в оману
784] Вводить собаку мого, щоб на неї з розгону не вдарив.
785] Пес у хитрунки висить "на хвості, вже готовий у бік їй [132]
786] Ікла встромити, та ба! — тільки клацає даром зубами.
787] Я вже за спис ухопивсь був і вже ним почав у правиці
788] Звично гойдати; вкладаючи пальці в петельку ремінну,
789] Зір одвернув; але, перш ніж метнути, я знов перед себе
790] Глянув — і з дива завмер: серед поля два мармури бачу:
791] Той — наче мчить навздогін їй; а ця — наче все ще тікає.
792] Значить, хотів, щоб у тому бігу не було переможця
793] Бог, коли дійсно невидимий бог якийсь стежив за ними».
794] Те оповівши, замовк. «Але в чому тут списа провина?» —
795] Фок запитав. І відразу почув про вину того списа.
796] «Радість була для нас, друже, початком великого болю.
797] Слухай про неї спочатку. Приємно згадать, Еакіде,
798] Ті благодатні пошлюбні літа, коли, сповнені щастя,
799] Я — дружину кохав, а дружина — мене, чоловіка.
800] Спільна турбота про дім, обопільне чуття нас єднало..
801] Навіть Юпітер її б не привабив, закохану в мене,
802] Рівно ж і я б не піддався спокусниці, хоч би й Венера
803] Нею була, бо ж однаковий жар у серцях відчували.
804] Тільки—но сонце, розвіявши млу, осявало вершини,
805] Я спозаранку рушав з молодецьким завзяттям на лови.
806] В гори ні слуг я, одначе, не брав, ні собак, які звіра
807] Чули здаля; вузлуватих тенет не вантажив на коней —
808] Спис мені все заміняв. А коли вже втомилась правиця
809] Хижого звіра вкладать,— я шукав собі тіні, спочинку.
810] Милої в гості чекав із вологих долів — охолоди.
811] Про охолоду легку я в годину спекотливу мріяв.
812] Тільки її виглядав, коли зморений був,— охолоду.
813] «Де ти? Прилинь, легковійна! — любив я, бувало, співати,—
814] Злинь, найсолодша, на груди мої, поможи блукачеві!
815] Подихом тихим жагу пригаси, як не раз ти гасила».
816] Може, й ніжніші слова — невідхильна вела мене доля! —
817] Я кожен раз додавав. «Найсолодша моя насолодо!
818] Ти покріпляєш мене,— промовляв я звичайно,— ти пестиш,
819] Це через тебе горнусь до лісів я, шукаю відлюддя,
820] Спраглий, сухими вустами ловлю твоє свіже дихання!»
Перейти на страницу: