Метаморфози

552] Врешті на вбогих селян, смертоносної сили набравшись, 553] Мор наваливсь і в оточене мурами місто ввірвався. 554] Спершу нутро все горить. Червоність і віддих палючий 555] Свідчать про внутрішній жар. Не вміщається в роті розбухлий, 556] Здерев янілий язик. Пересохлим, порепаним горлом 557] Ловлять повітря, та подув палкий не збиває гарячки. 558] Ані на постіль лягти, ані тіла прикрити не можуть: 559] Падають ницьма на землю тверду. Від землі холоднішим 560] Тіло, проте, не стає, а земля аж палає від тіла. 561] Й не порятує ніхто: лікарів, що приходять на поміч, 562] Косить недуга — мистецтво їх нині самим їм на шкоду. 563] Хто біля хворих бував, не лишав у біді свого друга,— 564] За допомогою й сам загибав. І коли всі надії 565] Прахом пішли й тільки смерть цю хворобу могла перервати, 566] Всяк, що хотів, те й робив, помічне зацуравши, бо в ньому 567] Помочі й так не було. Тож повсюди без сорому, стриму 568] Воду, розлігшись, пили при водоймах, струмках та джерелах; 569] Марно пили, бо не спрагу — життя в ній гасили раніше. 570] Там, у воді, й захлинавсь не один: понад міру обпившись, 571] Вже й ворухнутись не міг, а хто жив ще — продовжував пити. 572] Так своє ложе ненавидять хворі, що, мов божевільні, 573] З нього зістрибують. Хто ж і на ноги звестися не в силі,— 574] Зсунувшись, котиться той по долівці, аби якнайдалі 575] Бути від рідних пенатів: чумним тут усе видається. 576] Всяк винуватить куток свій—не знає, де корінь нещастя. 577] Ті по дорогах, півмертві, бредуть, поки ноги ще носять; 578] Інші — в сльозах на землі простяглись; од утоми й хвороби 579] Вже через силу запалими глибоко водять очима, 580] Руки благально до зір, до безмовного неба здіймають. 581] І видихають життя свого залишок, де доведеться.