Микола Гоголь: між українським і російським націоналізмом

Хоч Гоголь славив короля Альфреда в ролі моделі освіченого монарха, його нарис «Аль-Мамун» із «Арабесок» показує, що навіть королівське світило із найкращими намірами може іноді зашкодити своєму народові в намаганні поліпшити його. У нарисі розвивається ідея про очолене правителем просвітництво саме таким чином, що дуже тісно зачіпає питання ролі самодержавства в російській версії цього процесу. Текст виглядає нібито як притча: арабський контекст IX століття тонко приховує проблеми післяпєтрівської російської культури. Швидше за все, передбачаючи цензурні проблеми, Гоголь відмовився від початкової версії назви «Трактат про правління» (Трактат о правлении) (ПСС 8, 759) і вирішив убрати свою ідею в шати історії (у підзаголовку опублікованого нарису значиться Историческая характеристика). Пушкін і Жуковський були присутні, коли Гоголь читав цей текст як лекцію в Петербурзькому університеті.

Гоголь починає свій нарис про Аль-Мамуна (786?—834), протиставляючи його своєму попереднику Гарунові ар-Рашиду (766?—809). Правитель гігантської процвітаючої імперії зі столицею в Багдаді, Гарун успішно поєднує свої політичні, військові й адміністративні функції з покровительством мистецтва та науки. Він прищеплював чужоземні моделі для просвещения тільки тією мірою, щоб помочь развитию ее собственного (ПСС 8, 76—77). Гарун упорався з проблемою, з якою почав стикатися Альфред і яку, на думку Гоголя, спіткали українсько-російські взаємини — багаторічною корупцією посередників між монархом і його або її народом. Він нагнав страху на своїх заступників, особисто здійснюючи приховані перевірки.

Гаруновому прагматизму та стриманості Гоголь протиставляє Аль-Мамунові ідеалізм і непомірне захоплення наукою, яку він любив безкорисливо: не думая о ее цели и применении (ПСС 8, 77). Гоголівська відмова від знання як чистої цінності, схоластики, непозначеної практичними проблемами, цілком може служити гаслом для всіх «академічних» статей «Арабесок». У кожній із них, як я намагалася показати. Гоголь звертає увагу на цели и применения, які будуть відповідними для його сучасної аудиторії. У хворобливому, надмірному захопленні Аль-Мамуна — так само фатальному для нього, як різноманітні дріб’язкові обсесії у випадку персонажів «Мертвих душ» — він намагається перетворити государство политическое, яке він успадкував від Гаруна, на государство муз (ПСС 8, 77). На відміну від мудрого запозичення з іноземних культур, Аль-Мамун заохочує масове запровадження обожнюваної ним грецької науки. Через це він почав нехтувати управлінням імперії, що відкрило шлях до зловживань. Присутність митців і вчених у політичній машині імперії водночас послаблювала державу Аль-Мамуна і розбещувала мистецтва й науки, які, за словами Гоголя, належать до царини, відокремленої від держави. (Тут, у визначенні, швидше за все призначеному для вух Пушкіна й Жуковського, Гоголь робить виняток для великих поетів-геніїв, які налаштовані на пульс народу і до чиїх порад прислухається мудрий правитель [ПСС 8, 78]). Незважаючи на шляхетні резони Аль-Мамуна, чужоземна наука, яку він намагався нав’язати своєму народові, не відповідала природним схильностям і особливостям арабів. Він нехтує важливим моментом, який стосується взаємовідносин іноземного просвітництва та національної культури, що Гоголь пропонує як мораль своєї притчі: Он упустил из вида великую истину: что образование черпается из самого же народа, что просвещение наносное должно быть в такой степени заимствовано, сколько может оно помогать собственному развитию, но что развиваться народ должен из своих же национальных стихий (ПСС 8, 79).