Дівчина, яку ти покинув
- Автор: Мойес Джоджо
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-1955-7 (fb2)
- Переводчик: Дар’я Петрушенко
- Жанр: Современные любовные романы
Электронная книга - «Дівчина, яку ти покинув». Краткое содержание книги:
Вони дістаються його квартири, невеличкого помешкання на другому поверсі над кафе на задвірках театрального кварталу, і він відчиняє двері, намагаючись триматися на пристойній відстані від дівчини.
Увімкнувши світло, Пол прямує до кавового столика. Прибирає з нього газети й чашку з-під ранкової кави, в ту мить побачивши власне помешкання очима сторонньої: дуже тісне, захаращене довідниками, фотографіями та меблями. Дякувати Богові, хоч розкиданих шкарпеток і білизни немає. Він заходить на кухню, ставить чайник, подає дівчині рушник для її мокрого волосся й спостерігає, як вона невпевнено рухається кімнатою. Вигляд повних книжкових полиць і фотографій у шафі (він у формі в обнімку з Джейком, який широко усміхається) начебто заспокоїв її.
— Це ваш син?
— Ага.
— Схожий на вас. — Вона бере з полиці фотографію Пола з Джейком і Леоні, зроблену, коли хлопчикові було чотири роки. Вільною рукою дівчина й досі тримається за живіт. Він охоче запропонував би їй майку, та не хоче, щоб вона вирішила, ніби він умовляє її роздягтися.
— Це його матір?
— Так.
— Отже… ви не гей?
На мить Пол втрачає дар мови. А тоді випалює:
— Ні! О ні! То бар мого брата.
— О.
Він жестом показує на своє фото в поліцейській формі.
— Не думайте, що я брав участь у костюмованому шоу. Я справді був копом.
Вона починає сміятися — тим сміхом, що народжується, коли єдиною альтернативою є сльози. А тоді витирає очі й ніяково всміхається йому.
— Пробачте. Сьогодні поганий день. І він був поганим ще до того, як украли мою сумочку.
А вона справді гарненька, раптом думає він. І така вразлива на вигляд — наче з неї зняли шкіру. Дівчина обертається обличчям до нього, і він різко відводить погляд.
— Поле, у вас є щось випити? Тільки не кави. Знаю, ви вважаєте мене безнадійною п’яничкою, але одна чарочка мені справді не завадить. Просто зараз.
Він вимикає чайник, наливає обом по келиху вина і повертається до вітальні. Вона сидить на краєчку дивана, затиснувши лікті між колінами.
— Не хочете поговорити про це? Колишні копи чого тільки не чують. — Він простягає їй келих вина. — Часом історії, набагато гірші за вашу. Готовий закластися.
— Навряд чи. — Вона голосно сьорбає вино. А тоді різко розвертається до нього. — Власне, так. Мій чоловік помер цього дня чотири роки тому. Помер. Більшість людей, коли це сталося, слова мовити не могли, а тепер вони всі мені кажуть, що я маю жити далі. Я не уявляю, як жити далі. У мене вдома мешкає готка, прізвища якої я навіть не пам’ятаю. Усім навколо я винна гроші. А сьогодні ввечері я пішла до гей-бару, бо мені нестерпно було лишатися вдома самій, і там у мене свиснули сумку з двомастами фунтами, які я зняла з кредитної картки, аби сплатити місцевий податок. І коли ви спитали мене, чи знаю я ще когось, кому можна зателефонувати, я згадала, що єдина людина, яка могла б запропонувати мені ліжко, — це Френ, жінка, що мешкає в халабуді з картонних коробок унизу біля мого будинку.
Він настільки зайнятий усвідомленням слова «чоловік», що майже не чує решти.
— Що ж, я можу запропонувати вам ліжко.
І знову цей неспокійний погляд.
— Ліжко мого сина. Не найзручніше в світі. Тобто мій брат на ньому періодично спав, коли сварився зі своїм останнім бойфрендом, і каже, що відтоді змушений відвідувати костоправа, але все ж таки це ліжко.
Він робить паузу, а тоді додає:
— І це явно краще, ніж халабуда з картонних коробок.
Вона скоса поглядає на нього.
— Ну… трішечки краще.
Вона криво посміхається в келих.
— Я все одно не могла б попроситися до Френ. Вона ніколи, в біса, мене не запрошує.
— А це вже просто нечемно. Утім особисто я не хотів би ночувати в її хижці. Залишайтеся тут. Я знайду вам зубну щітку.
Іноді Лів здається цілком можливим опинитись у паралельному всесвіті. Ти ніби цілком усвідомлюєш усе, що з тобою відбувається: жахливий вечір перед телевізором, похід до бару, втеча від власної біографії — аж тут ти сходиш із траєкторії й прямуєш у пункт призначення, про який навіть не підозрювала. На поверхні це виглядає як катастрофа: вкрадена сумочка, втрачена готівка, померлий чоловік, життя, що не склалося. І раптом ти сидиш у малесенькій квартирі американця з яскраво-блакитними очима, з волоссям, схожим на сивувате хутро. Уже майже третя ранку, а він розважає тебе, викликаючи щирий сміх. Так, наче тобі в цілому світі нема про що турбуватися.