Дівчина, яку ти покинув

«Бачиш, Ніхіле, чому твої двері метр заввишки, чуваче», — один із хлопців штурхнув іншого, і обидва покотилися зі сміху.

Але це діяло. Навіть тоді вона бачила, що це діяло. Девід змусив їх замислитися про навколишній простір: яке дає він їм відчуття — свободи, гніву, суму. Він показав, як, наче живі, рухаються світло й простір навколо найдивніших будинків. «Вони мають побачити, що існує альтернатива крихітним коробчинам, у яких вони живуть, — казав Девід. — Мають зрозуміти, що стіни, в яких вони перебувають, безпосередньо впливають на їхній душевний стан».

Відколи він помер, вона, з благословення Свена, перебрала на себе роль Девіда — почала зустрічатися з керівниками компаній, розповідаючи їм про користь задуму й переконуючи допустити дітей до будівель. Це допомагало їй пережити перші місяці після його смерті, коли здавалося, що жити далі немає сенсу. Тепер вона займалася цією справою щомісяця і з нетерпінням чекала на кожну наступну екскурсію.

— Міс? А можна торкнутися до риби?

— Ні. На жаль, торкатися не можна. У нас усі на місці? — Лів чекає, доки Абіола перелічить дітей по головах.

— Гаразд. Почнемо звідси. Прошу вас постояти спокійно лише десять секунд і сказати мені, які відчуття викликає у вас це місце.

— Спокій, — каже один із дітей, коли сміх припинився.

— Чому?

— А хто його зна. Це все вода. І звук тієї штукенції, схожої на водоспад. Вони заспокоюють.

— Що ще навіює відчуття спокою?

— Небо. Там же немає даху, еге ж?

— Правильно. Чому, як гадаєш, у цьому приміщенні немає даху?

— Грошей не вистачило, — і знову сміх.

— А коли ви виходите назовні, що передусім робите? Ні, Діне, я знаю, що ти хочеш сказати. Я не про це.

— Набираю повні груди повітря. Дихаю.

— Ось тільки в нашому повітрі повно гидоти. Тут його, мабуть, проганяють крізь фільтри.

— Тут же відкрито. Вони не можуть фільтрувати повітря.

— Особисто я дихаю. На повні груди. Ненавиджу бути замкненим у тісних стінах. У моїй кімнаті немає вікон, і доводиться спати з відкритими дверима, інакше почуваюся, як у труні.

— У кімнаті мого брата немає вікон, тож мама повісила йому той постер з намальованим вікном.

Вони починають порівнювати спальні. Лів любить їх, цих дітей, і боїться за них. Вони приносять у її життя усвідомлення злиднів, розуміння того, що дев’яносто дев’ять відсотків з них проживуть ціле життя в межах однієї-двох квадратних миль, обмежені як фізичними перешкодами, так і щирим страхом суспільства перед ворогуючими злочинними бандами та незаконними вторгненнями.

Невелика справа — ця доброчинність. Але для Лів це можливість відчути, що життя Девіда не змарноване, що його ідеї продовжують діяти. Іноді трапляється надзвичайно кмітливе дитя й одразу прикипає до ідей Девіда — таким вона намагається хоч чимось допомогти: поговорити з учителями, домогтися, щоб їм призначили стипендію. Кілька разів вона навіть зустрічалася з їхніми батьками. Один із найперших Девідових протеже зараз уже здобував архітектурну освіту, витрати на яку покривав фонд.