Дівчина, яку ти покинув

— Хочеш сказати, якби він залишився живим, ми були б такі ж сварливі, ситі по горло одне одним, як і всі решта?

— Не обов’язково. Але близькість, народження дітей, робота і стреси повсякденного життя можуть, без сумніву, покласти край романтиці.

— Голос життєвого досвіду.

— Так. Можливо.

— Ну, в нас такого не було, — вона виразно хитає головою. Кімната наче обертається навколо.

— Ой, годі. Невже не траплялося, що він тобі хоч трохи набридав? У всіх таке буває. Ну, знаєш, коли він нив, що ти витрачаєш забагато грошей, чи пукаєш у ліжку, чи не закриваєш зубну пасту…

Лів знов хитає головою.

— І чому всі це роблять? Чому так уперто намагаються применшити те, що в нас було? Знаєш що? Ми просто були щасливі. У нас не виникало суперечок. Ні через зубну пасту, ні через те, що хтось пукав або ще що-небудь. Ми просто кохали одне одного. Справді кохали. Ми були просто… щасливі.

Вона ковтає сльози та обертається до вікна, намагаючись придушити їх. Сьогодні вона не плакатиме. Нізащо.

Настає тривала мовчанка.

«Чорт», — думає вона.

— Ну, тоді ти одна з небагатьох щасливчиків, — каже голос у неї за спиною.

Вона повертається до нього. Пол Маккаферті пропонує їй залишки вина.

— Щасливчиків?

— Небагато хто може цим похвалитися. Навіть протягом чотирьох років. Ти маєш бути вдячною.

Вдячною. Коли він так каже, це здається не позбавленим сенсу.

— Так, — після недовгого мовчання відповідає вона. — Певно, маю.

— Насправді, такі історії, як твоя, дарують мені надію.

Вона всміхається.

— Дуже мило з твого боку казати так.

— Але ж це правда. За… Як його звуть? — Пол підіймає келих.

— Девід.

— За Девіда. Гарного хлопця.

Вона всміхається — широко й несподівано. І помічає легкий подив у його очах.

— Так, — каже вона. — За Девіда.

Пол пригублює вино.

— Ти знаєш, це вперше, коли я запросив до себе дівчину, а скінчилося тим, що я п’ю за її чоловіка.

І знову: сміх, несподіваний сміх, що підіймається всередині неї, наче бульбашки.

Він обертається до дівчини.

— Знаєш, я хотів зробити це всю ніч. — Він нахиляється вперед і, перш ніж вона встигає завмерти, простягає великий палець і м’яко витирає під її лівим оком. — Твій макіяж, — пояснює він, тримаючи палець піднятим. — Не був упевнений, що ти знаєш.

Лів дивиться на нього, не зводячи очей, і раптом несподіваний електричний імпульс оволодіває нею. Вона дивиться на його сильні вкриті ластовинням руки, дивиться, як комірець облягає його шию, і її розум стає цілком порожнім. Вона відставляє келих, нахиляється вперед і, перш ніж він устигає щось сказати, робить єдине, що спадає їй на думку: припадає губами до його губ. На мить вона відчуває шок від фізичного контакту, а потім — його подих на своїй шкірі, руку, що лягає їй на талію, і його поцілунок у відповідь. Його губи м’які й теплі, з легким присмаком таніну. Вона добровільно розчиняється в ньому. Її подих пришвидшується від алкогольної знемоги й простого, але водночас солодкого відчуття обіймів. О Боже, оце так чоловік. Її очі заплющені, голова йде обертом. Він так ніжно й солодко цілує.