Дівчина, яку ти покинув
- Автор: Мойес Джоджо
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-1955-7 (fb2)
- Переводчик: Дар’я Петрушенко
- Жанр: Современные любовные романы
Электронная книга - «Дівчина, яку ти покинув». Краткое содержание книги:
А тоді раптом він відсторонюється. Знадобилася секунда, перш ніж дівчина збагнула це. Вона теж відсувається, лише на кілька дюймів, і її подих завмирає в грудях.
«Хто ти?»
Він дивиться просто їй у вічі. Моргає.
— Знаєш… Як на мене, ти дуже гарненька, але я маю певні правила стосовно таких речей.
Її губи наче набряклі.
— У тебе… хтось є?
— Ні. Я лише… — Він запускає руку у волосся. Стискає щелепи. — Лів, ти не здаєшся мені…
— Я п’яна.
— Так, так, це точно.
Вона зітхає.
— Раніше я класно займалася сексом на п’яну голову.
— Тобі вже час припнути язика. Я зараз намагаюся бути дуже чемним.
Вона відкидається на диванні подушки.
— І справді. Деякі жінки п’яними ні на що не здатні. Та тільки не я.
— Лів…
— А ти такий… апетитний.
Його підборіддя колюче на дотик, і це як попередження, що ранок уже на порозі. Вона хоче провести пальцями вздовж тієї короткої щетини, відчути її шорсткість своєю шкірою. Вона простягає руку, але він ухиляється від дотику.
— Тааак, я пішов. Гаразд, бувай. — Він устає, робить вдих, не дивлячись на дівчину. — О, до речі, це спальня мого сина. Якщо хочеш ковток води чи там умитися, ось кран. З нього… е-е-е… йде вода.
Він бере до рук журнал і знов кладе його. Потім, за секунду, робить те саме.
— А ось журнали. Якщо захочеш щось почитати. Багато журналів…
Це не може завершитися ось так! Вона бажає його, настільки сильно, що все її тіло наче випромінює бажання. Вона готова благати його, просто зараз. Вона й досі відчуває жар його руки на своїй талії, солодкий смак його губ. На мить обоє завмирають, дивлячись одне на одного.
«Хіба ти не відчуваєш цього? Не йди, — мовчки благає вона. — Будь ласка, не йди від мене».
— На добраніч, Лів, — каже Пол.
Ще на мить він затримує погляд на ній, а потім тихо виходить у коридор і безшумно причиняє за собою двері спальні.
Чотири години по тому Лів прокидається в кімнаті розміром з коробчину на пуховій ковдрі з емблемою «Арсеналу». Голова гуде так сильно, що вона обмацує її, аби переконатися, що не стала жертвою розбійного нападу. Дівчина моргає, дивлячись сонними очима на маленьких героїв японських мультиків на стіні навпроти, а тоді починає збирати по клаптиках спогади минулої ночі.
Вкрадена сумка. Вона заплющує очі. О ні.
Чуже ліжко. У неї немає ключа. О Господи, у неї немає ключа. І грошей. Вона робить спробу поворухнутись і ледь не скрикує від болю, що пронизує її голову.
А тоді вона пригадує чоловіка. Піт? Пол? Вона бачить знову, як блукає безлюдними вулицями кількома годинами раніше. А тоді бачить, як подається вперед, намагаючись поцілувати його, і його чемну відмову. «Ти такий… апетитний».
— О ні, — тихо каже вона і прикриває очі долонями. — О, я не могла…
Вона підводиться й сідає на край ліжка, помічаючи жовту пластикову машинку біля своєї правої ноги. А потім, почувши скрип дверей і звук душу з сусідньої кімнати, Лів хапає туфлі й жакет і вибігає з квартири назустріч різноголоссю білого дня.
-Це трохи схоже на вторгнення, — генеральний директор відступає, схрестивши руки на грудях, і нервово посміюється. — Чи… кому-небудь іще так здається?
— О так, — каже вона. І в цьому немає нічого дивного.
Навколо неї близько п’ятнадцяти підлітків гасають просторим фойє «Конагі Сек’юрітіз». Двоє — Ідан і Кем — взад-вперед перестрибують через поруччя, що тягнуться паралельно скляній стіні. Відриваючись від землі, вони спритно вимахують широко розкинутими руками, і їхні яскраво-білі кросівки риплять на вапняковій підлозі. Кілька інших уже ввірвалися до центрального атріуму й зі сміхом, з криками розгойдуються на межі ідеально рівних проходів, вказуючи собі під ноги, коли бачать, як у кутових басейнах мирно плаває величезний короп кої.
— Вони завжди… такі галасливі? — питає генеральний директор.
Поряд із Лів стоїть Абіола, яка працює з молоддю.
— Еге. Зазвичай ми даємо їм десять хвилин, щоб адаптуватися на місці. А потім — ви будете здивовані, як швидко вони вгамуються.