Давня історія України (в трьох томах). Том 2: Скіфо-антична доба

Одним з перших письмових свідчень про наїзди сарматів на територію Північного Причорномор'я може вважатися ольвійський декрет на честь Протогена. Події, описані в ньому, прийнято відносити до кінця III — першого десятиріччя II ст. до н. е.[390]. Тоді якийсь цар Сайтафарн прибув до Канкіту[391], проїжджаючи повз Ольвію. «З приводу проїзду» він вимагав дарунків, кошти на які й дав Протоген. Якийсь час по тому Сайтафарн на чолі «сили-силенної саїв» знову вимагає дарунків; виряджаючи посольство, ольвіополіти зазнавали фінансових ускладнень, котрі могли спричинитися до «великих неприємностей» для міста, тобто, безсумнівно, військових дій з боку Сайтафарна. Протоген знову врятовує скарбницю Ольвії. Наступного разу («за жерця Плістарха») Сайтафарн, з'явившись «на той бік», знов вимагає дарунків, і знов Протоген не тільки дає потрібні кошти, але й бере участь у посольстві.

Згадані в декреті саї, на думку деяких дослідників, були сарматами. В них вбачали «царських сарматів» Страбона та Аппіана[392], виходячи з того, що іранське «xsaja», яке означає «цар», «володар» та його синоніми, можна пов’язувати з якоюсь «царською» групою населення («царські скіфи», «царські сармати»). На сарматську належність саїв вказує нібито ім’я їхнього ватажка Сайтафарна. Адже корінь «фарн» у іранських мовах означає «щастя», «сила», «талан»[393]. Хоч це поняття загальноіранське, вважається, що воно більш притаманне середньоазіатсько-сарматському середовищу[394]. Таким чином, ім'я Сайтафарн означає «сила» або «талан саїв», а самі саї — це «царські» сармати. Проте слід відзначити, що на межі III—II ст. до н. е. в Нижньому Побужжі невідома жодна сарматська пам'ятка. Це дає підстави вважати, що саї Сайтафарна мали бути мешканцями Подоння або Прикубання, де добре репрезентовані синхронні декрету пам'ятки. Базуючись на кочівках Дону або Кубані, сармати цілком мали змогу робити наїзди на причорноморські античні міста та сільські поселення. Відомо з етнографічних паралелей, що кіннотники-кочовики всіх часів та регіонів мали у поході двох, а частіше трьох, коней (щодо сарматів це підтверджують дані Аппіана та Амміана Марцеліна). Коні аборигенних степових порід, подібні до сарматських (казахська, монгольська, алтайська, адаєвська), долають за день 50—70 км. У такому разі відстань від степів Нижнього Дону або Кубані до Ольвії (близько 1000 км) сармати могли подолати (навіть з урахуванням необхідних днівок) щонайдовше за два тижні. В останні роки у межиріччі Дніпра та Дунаю виявлено цікаву групу пам'яток кочовиків, які можуть бути датовані якраз часом, близьким до часу декрету на честь Протогена[395]. Це знахідки в насипах курганів або в природних підвищеннях «скарбів» із сталим складом речей: казани або сітули, шоломи, кінське спорядження з коштовних металів, зброя. Деякі типи їх мають характерні етнографічні ознаки кубанських сарматів тих часів (котли, вудила з хрестоподібними псаліями, залізні втульчасті вістря стріл), що трапляються тільки тут. Не виключено, що саме ці своєрідні пам’ятки залишено саями часів декрету на честь Протогена.