Давня історія України (в трьох томах). Том 2: Скіфо-антична доба

Рис. 39. Фібула у вигляді дельфіна з сарматського поховання в Ногайчинському кургані (гірський кришталь, золото).

Виникає питання про причини, з яких Ольвія мала карбувати монети варварських ватажків. Щодо цього існують три версії: економічна необхідність; підкорення Ольвії Фарзоєм та Інісмеєм; союз між ними при номінальному пріоритеті сарматів. Останнє припущення базується на тому, що на всіх монетах, крім царського імені, вміщено монограми архонтів, тобто, місто зберегло традиційні органи самоврядування. Свого часу Август заборонив карбування золотої монети всім правителям, що перебували в сфері інтересів римської політики. Отже, золота емісія Фарзоя та Ольвії була своєрідною демонстрацією незалежності міста від Риму[410].

Утворення сильного сарматського об'єднання біля дунайських кордонів Імперії одразу ж далося взнаки — після більш ніж 30-річної перерви знов відновилися наїзди. Цьому сприяла й внутрішньополітична ситуація в Римі. Після самогубства Нерона 68 р. н. е. боротьба за владу Отона, Гальби та Вітелія перетворилася на громадянську війну. Дестабілізація центру одразу ж позначилася на кордонах. За свідченням Тацита, взимку 68 р. роксолани вдерлися до Мезії та «вирубали дві когорти». Наступної зими, скориставшись з того, що війська, що дислокувалися в Мезії, було відкликано до Італії, вони повторили наїзд «у кількості 9 тис. вершників». Становище врятував III Гальський легіон, що випадково опинився в Мезії на шляху до Риму. Його солдати відтіснили сарматів до Дунаю, «в болота». Легат Апоній Сатурнин був удостоєний Отоном нагороди за перемогу над сарматами. Проте того ж року сармати знову нападають, і в боротьбі з ними гине навіть легат Мезії Фонтей Агріппа. Новий, призначений вже Веспасіаном, легат Рубрій Галл спромігся, нарешті, відкинути сарматів за Дунай та зміцнив кордон.

Військові дії 68—70 рр. н. е. на кордоні Мезії пов'язані з бурхливими політичними подіями в Імперії. Сармати чудово розуміли відносну слабкість позицій Риму в регіоні й не забарилися скористатися з цього. Та вже після стабілізації Імперії за Веспасіана й закінчення військових дій на парфянському театрі дунайський кордон зміцнюється. Це зрозуміли сармати, активність яких помітно знизилася. В усякому разі, до 89 р. н. е. даних про конфлікти з сарматами на Нижньому Дунаї немає.

Затишшя на Дунаї тривало недовго. 89 р. війська Доміціана здобули перемогу, а остаточно мир на дунайському кордоні було встановлено за Траяна. Дакійські війни 101—102 та 105—106 рр. н. е. зламали опір держави Децебала, й Дакія стала римською провінцією.

Стабільне мешкання сарматів, що з'явились у Подунав'ї ще на порубіжжі ер, тривало до середини II ст. У цей час на територію північнопричорноморських степів приходять нові сарматські угруповання, що походили, ймовірно, з Нижнього Поволжя[411]. На користь цього свідчить поява іншого поховального звичаю, нових типів зброї, фібул, дзеркал, посуду тощо. Ймовірно, з цими пришельцями треба пов'язувати припинення життя на пізньоскіфських городищах понизь Дніпра. Порівняно швидко минувши степи Подніпров'я та Побужжя, де кількість пам'яток цього часу незначна, прийдешні племена зупинилися в межиріччі Дністра та Пруту, в пониззях Дунаю. Тут з'являються нові для сарматської культури ознаки поховального звичаю, запозичені від північно-західних сусідів — пізньокельтських та германських племен. Таким чином, четверта «хвиля» сарматських міграцій датується серединою — другою половиною II ст. н. е.