Давня історія України (в трьох томах). Том 2: Скіфо-антична доба

Щоправда, Сулла міг мати на увазі не лише причорноморських сарматів, а й аорсів Подоння або сіраків Прикубання. Проте участь причорноморських сарматів у третій Мітридатовій війні (74—63 рр. до н. е.) документально засвідчено Аппіаном: «приєднались (до Мітридата. — Авт.) з савроматів т. зв. царські язиги...» й далі: «...бились же разом з ним царі... скіфів, що живуть навколо Понту, біля Меотійського озера...» [App. Mithr., 67, 2]. Оскільки в цей час «навколо Понту та біля Меотійського озера» скіфи вже не жили, то, найвірогідніше, Аппіан має на увазі північнопричорноморських сарматів.

63 р. до н. е. поразкою понтійських військ та самогубством Мітридата VI закінчилися Мітридатові війни. Їхній кінець навряд чи відбився на долі сарматів Північного Причорномор'я. В усякому разі, археологічних слідів будь-якого занепаду сарматської культури на території сучасної України немає.

Перепоною, що стримувала просування сарматів на захід, за Дніпро, було сильне гетське об'єднання Буребісти. Близько середини І ст. до н. е. він пройшов вогнем і мечем усе північно-західне узбережжя Понту, можливо, здобув і зруйнував Ольвію. Ймовірно, саме до цього часу відносяться дані карти Марка Віпсанія Агріппи, де по Дніпру (або трохи західніше від нього?) проходить кордон між Дакією та Сарматією. Ці два об'єднання могли межувати за часів Буребісти — ані раніше, ані пізніше Дакія не простягалася так далеко на схід[400].

У цей час на правобережжі Середнього Подніпров'я досягає розквіту зарубинецька культура. По обидва береги нижньої течії Дніпра розташовувались городища та поселення ще однієї групи осілого населення — пізніх скіфів. Останні вели торгівлю з носіями зарубинецької культури і виступали посередниками у її зв'язках з античними центрам[401]. Безсумнівно, такі вигідні об'єкти для зовнішньої експлуатації не могли лишитись непоміченими сарматами. У другій половині І ст. до н. е. вони починають робити наїзди на зарубинецькі городища.

Археологічні сліди зіткнень сарматів з носіями зарубинецької культури нечисленні, але досить виразні. Наприкінці І ст. до н. е. здійснюється реконструкція оборонних споруд зарубинецьких городищ на Пилипенковій Горі, Юрковиці, Бабиній Горі. З напільного боку валів городищ Бабиної Гори та Ходосовки знайдено вістря сарматських стріл. У кількох сарматських похованнях II—І ст. до н. е. на півдні України знайдено посуд та фібули зарубинецької культури. Пов'язуються ці явища з наїздами сарматів[402].

Концентрація сарматських поховань II—І ст. до н. е. в степах Дніпровського Лівобережжя нібито окреслює район їхніх кочівок та, вірогідно, базову територію для наїздів на захід. Ці міркування дають змогу вбачати першу «хвилю» сарматського просування до Причорномор’я в опануванні ними територій «між Танаїсом та Борисфеном».

Отже, в І ст. до н. е. сармати, які міцно опанували степи межиріччя Дону й Дніпра, почали епізодично з'являтися на Правобережжі, турбувати мешканців зарубинецьких городищ, іноді досягали в своїх наїздах кордонів Імперії. Найранішим свідченням військових акцій сарматів у цьому районі є повідомлення Діона Кассія про перемогу Гая Луція над сарматами 16 р. до н. е. Брак у Подунав'ї масових сарматських пам'яток цього часу вказує на те, що сармати лише здійснили напад і ще не жили тут; імовірно, наїзд було здійснено з подніпровських територій. «Царі» сарматів, які мешкали «по сей бік річки Танаїсу та за нею» і просили дружби імператора Августа, відомі римлянам «з чуток», тобто ще не були їхніми безпосередніми сусідами.