Давня історія України (в трьох томах). Том 2: Скіфо-антична доба

Рис. 38. Золота гривна з сарматського поховання в Ногайчинському кургані.

Після загибелі Буребісти 44 р. до н. е. гетське об'єднання ослабло й розпалося. Шлях на захід сарматам тепер заступали лише пізньоскіфські городища Нижнього Дніпра, що контролювали переправи.

Зараз поки що важко сказати, якими були взаємини сарматів та пізніх скіфів у цей час. У військовій справі останні були, безсумнівно, слабкіші. Проте слідів здобування й руйнування нижньодніпровських городищ (а зробити це могли лише сармати) мало. До того ж з кінця І ст. до н. е. в пізньоскіфській культурі все сильніше відчувається сарматський вплив. Імовірно, сармати безпосередньо жили серед пізніх скіфів на їхніх городищах[403]. Виявом цього є не тільки поширення речей сарматських типів (зброя, вузда, курильниці), але й дані антропології. Проте в ліпному посуді з сарматських поховань Північного Причорномор'я відчутні скіфські впливи. Все це наводить на думку, що взаємини сарматів та пізніх скіфів не були такими ворожими, як вважається[404]. Брак слідів здобування городищ та інших насильницьких дій, з одного боку, та факт масового переходу сарматів через Дніпро на рубежі н. е. — з іншого, свідчать або про союзницькі відносини їх з пізніми скіфами, або про політичне підкорення останніх (у цьому разі загадкові «тавро-скіфи» ольвійських написів могли бути об'єднаним сармато-скіфським військом).

Уже в перше десятиріччя I ст. н. е. сармати просунулися аж до дунайських кордонів Імперії. Овідій, що прибув до Томі, згадує про них, як про постійних мешканців Подунав'я. Це підкреслює й Страбон, відомості якого належать практично до того ж часу: «...але ж й нині ці народи (сармати. — Авт.)... живуть змішано з фракійцями, головним чином по той бік (курсив наш. — Авт.), але частково й по сей бік» [Strabo., VII, 3, 2].

Другою «хвилею» сарматського просування на захід слід вважати освоєння сарматами задніпровських степів у першій половині I ст. н. е. Протягом цього часу сармати освоїли території Прутсько-Дністровського межиріччя й стали постійними мешканцями степів на північ від дунайського лімесу. Джерела римського часу згадують сарматів як постійних сусідів на північ від дунайського кордону. Крім цитованих даних Овідія та Страбона, можна назвати й повідомлення Флора про похід Гнея Корнелія Лентула проти даків II р. н. е. Одним з результатів його було те, що Лентул відтіснив від Дунаю сарматів [Dio Cas., 29]. Светоній, критикуючи політику Тіберія, «що усунувся від піклування про державу», зауважує, що внаслідок цього Мезія «спустошувалася даками та сарматами» 33—35 рр. н. е. [Sueton., ІІІ, 41].

Після подій середини І ст. н. е. (римсько-боспорський конфлікт, в якому брали участь сарматські племена аорсів та сіраків), за Дніпром значно збільшується кількість сарматських поховань[405]. Багато з них мають яскраво виражені східні (донські, поволзькі) ознаки. Це вказує передусім на переселення сюди численної та сильної орди із сходу. В складі її (а може й на чолі) перебував сарматський «цар» Фарзой. Монети з його тамгою карбувала Ольвія у 60—70-х роках н. е.[406]. Варто уваги те, що тамги схеми Фарзоя знайдено, крім монет, на речах із сарматських поховань у басейні Середнього й Нижнього Дону, тобто на аорських землях[407].