Суспільно-політичні твори
- Автор: Міхновський Микола Іванович
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Смолоскип
- ISBN: 978-966-7173-09-9
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Суспільно-політичні твори». Краткое содержание книги:
Видання буде корисним не тільки професійним історикам та політологам, а й усім тим, хто цікавиться історією та політичною ідеологією України.
Видання здійснено за фінансового сприяння Фундації родини Чопівських (Юрій Чопівський, США)
А які ж до цього засоби? Які ж засоби можуть бути проти узурпатора, що силою і підступом переступив узяті на себе обов’язки у писаному договорі?..
Ми виголошуємо, що візьмемо силою те, що нам належиться по праву, але віднято від нас теж силою.[217]
Автор свідомий, що обставини й настрій його сучасників мало сприяють успіхові його ідей:
Нас горстка, але ми сильні нашою любов’ю до України!.. Нехай страхополохи та відступники йдуть, як і йшли, до табору наших ворогів — їм не місце поміж нами і ми проголошуємо їх ворогами вітчизни.
Усі, хто на цілій Україні не за нас, той проти нас.
Україна для українців, і доки хоч один ворог-чужинець лишиться на нашій території, ми не маємо права покласти оружжя. І пам’ятаймо, що слава і побіда — це доля борців за народну справу. Вперед, і нехай кожний із нас пам’ятає, що коли він бореться за народ, то мусить дбати за ввесь народ, щоб цілий народ не загинув через його необачність[218].
Ось такі провідні ідеї «Самостійної України». В них увесь Міхновський — романтик, мрійник і ентузіаст. Але й — політик, свідомий дійсності і обставин. Він розуміє, що його сучасникам мало доступні його аргументи, а ще менш доступні його мрії. Та він свідомий і того, що великі народні рухи ніколи не починає маса — їх починають провідники, тверді, уперті, послідовні, яких стимулює до чину любов до їх ідеалу, — цей найпотужніший у світі двигун: «Нас горстка, але ми сильні нашою любов’ю до України!» І правда, як виявилось, була на його боці і на боці тієї «горстки», що була при ньому. Сьогодні прапор «Самостійної України», піднесений Міхновським, уже несуть широкі народні маси, сьогодні під тим прапором уже йдуть його колишні вороги і «реальні політики», а завтра на останній бій із ворогом і узурпатором наших прав під ним рушить цілий український народ!..
Крім «Самостійної України», в тому ж 1900 р. від імені РУП було надруковано у львівській «Молодій Україні» відкритий лист до російського міністра внутрішніх справ Сіпяііна з приводу заборони російським урядом вмістити на проектованому пам’ятникові І. Котляревському в Полтаві напис по-українському. В тому листі Міхновський писав:
Українська нація мусить здобути собі свободу, хоч би захиталась ціла Росія.
Мусить здобути своє визволення з рабства національного і політичного, хоч би полились ріки крові[219].
Це був, здається, другий і останній документ державницького змісту й характеру, опублікований від імені РУП.
В самій партії почалася еволюція, що незабаром довела її до розколу.
Соціалістичні ідеї, головно марксистського толку, все більше опановували в той час російську поступову інтелігенцію. Це не могло не відбитися й на українських настроях, а в першу чергу на одинокій українській політичній партії — РУП.
Вже в 1902 р. у своєму партійному органі «Гасло»[220] більшість членів партії виреклась своєї ідеологічної програми, висловленої у «Соборній Україні», і стала на явно соціалістичний шлях. Її заходами вийшли дві брошури: «Дядько Дмитро» і «Чи є тепер панщина?». В тих брошурах, переповнених загальносоціалістичною демагогією того часу, вже не було ні згадки про українську державність. Натомість пропагувалася «класова свідомість» «бєднєйших» селян, підкреслювалися кривди, що їх вони зазнають від панів та держави і т. д. Світові гасла «соціального визволення» ставали все більш популярними серед української т. зв. прогресивної інтелігенції — їх же вона намагалася прищепити й нашому народові. Внаслідок тієї агітації 1902 р. в Костянтиноградськім повіті на Полтавщині та й ще подекуди в Україні ви-бухли селянські розрухи. Їх жорстоко здушила російська адміністрація, а М. Міхновському потім довелося виступати оборонцем наших селян на судових процесах, що їх організувала російська царська влада.
Відкритий лист РУП до царського уряду в закордонній пресі зробив своє діло. Росія того часу все ж рахувалася з європейською опінією, а особливо з думками своєї сусідки Австрії, де українці користувалися певною свободою культурного розвитку. Незабаром дозволено зробити напис на пам’ятнику
І. Котляревському по-українському, але неодмінно «с соблюдєнієм всєх правіл русскаго правопісанія». Так на передній стороні пам’ятника красується й досі той історичний напис:
Де згода въ симействи, де мыръ и тышына,
Щаслыви тамъ люды, блаженна сторона.
Міністра Сіпяґіна незабаром (1903 р.) убив студент Балмашов, а замість нього прийшов на пост міністра внутрішніх справ фон Плеве. Та в політиці супроти українців не змінилося нічого. І ось по закінченні побудови пам’ятника в Полтаві призначено на 30-31 серпня (ст. ст.) 1903 р. урочисте його відкриття. Та тут для російського уряду виникли нові труднощі: з Австрії прибула делегація галицьких і буковинських українців із привітом. Не дозволити їм промовляти українською мовою — це пахло європейським скандалом. Знову ж не можна було дозволити публічно виступати українською мовою українським підданцям Росії, бо в тій імперії ні такого народу, ані його мови для публічного вжитку не визнавали. Тоді рішено вжити половинчастої міри: закордонним делегатам дозволити промовляти їхньою (офіційно — «русинською») мовою, а російським громадянам заборонити уживати «ма-лоросійськаво нарєчія».
217
Там же, стор. 30.
218
Там же.
219
Там же, стор. 8.
220
Виходив у 1902-1903 рр. під проводом Д. Антоновича.