Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна

— Скажи, а ти вперше їх бачила? — запитав я.

— Так, — сказала Дара, — і для мене ця зустріч була дуже важкою. — Вона замовкла, важко зітхнула. — Дідусь заборонив мені навіть згадувати, що ми рідня. Для них я була його вихованкою. А навіщо така таємничість, він не захотів пояснити. Прокляття!

— Якщо Бенедикт так зробив, то, я впевнений, на те були відповідні причини.

— Знаю. Та коли чекаєш зустрічі з родиною, а потім не можеш навіть зізнатися, хто ти така, від того аж ніяк не легше. Ти не знаєш, чому він зі мною такий?

— Амбер нині переживає не кращі часи, — сказав я, — і справи ще не скоро поліпшаться. А чим менше народу знатиме про твоє існування, тим меншою буде ймовірність, що тебе втягнуть у цю круговерть, де всього можна сподіватися. Повір, він робить це для твого блага.

Упівголоса лайнувшись, Дара сказала:

— Не треба мені такого блага. Можу сама постояти за себе.

— Ти добре фехтуєш, — погодивсь я. — На превеликий жаль, життя — то не лише двобої на рапірах.

— Знаю. Я не дитина. Але...

— Жодних «але»! На місці Бенедикта я зробив би так само. Крім того, захищаючи тебе, він захищає і себе. Мені дивно, як він узагалі дозволив Бранду дізнатися про твоє існування. А якщо йому нашепчуть, що ти вже й зі мною знайома, то дідусь геть оскаженіє.

Голова Дари різко сіпнулася, широкі від подиву очі вп'ялись у мене:

— Але ж ти не робитимеш нічого такого, що нам зашкодить? Ми... ми ж усе-таки родичі.

— Чорт забирай, звідкіля ти можеш знати, навіщо я сюди приїхав і що в мене на думці? — накинувся на неї я. — А може, саме зараз ти запхала свою голову до петлі, ще й Бенедикта потягнула за компанію?

— Зізнайся. Ти жартуєш, так? — Дара повільно звела ліву руку, немов бажаючи відгородитися від мене.

— Не знаю. Мені цього не треба... Та й не казав би я нічого, якби справді намислив щось лихе, правильно?

— Ну... мабуть, що так, — погодилася Дара.

— А зараз скажу тобі те, про що Бенедикт мав би давно розповісти, — вів я далі. — Ніколи, за жодних обставин не довіряй своїй рідні — нікому! Це може бути набагато небезпечніше, ніж довіритися першому-ліпшому перехожому. Коли маєш справу з незнайомцем, завжди є шанс на порятунок. Із нашими цей номер не пройде.

— Ти це всерйоз?

— Серйозніше не буває.

— І тобі також не можна вірити?

У відповідь я усміхнувся.

— Ну що ти, я зовсім не такий, як інші. Бо я — суцільні великодушність, доброта і доблесть! Можеш мені довіряти завжди та в усьому.

— Добре, — мовила Дара, і я засміявся. — Добре, — вперто повторила вона. — Ти нам нічого не зробиш. Я впевнена в цьому.

— Розкажи мені про Джерарда та Джуліана, — попросив я, трохи ніяковіючи. Коли мені хтось щиро вірить, я завжди ніяковію. — Навіщо вони приїздили?

Дара хвильку помовчала, зміряла мене пильним поглядом і відказала:

— Я й так уже розповіла тобі достатньо, хіба ні? Ти правий. Ніколи не знаєш, де межа обережності. Вважаю, зараз твоя черга розповідати.

— Чудово! Ти вже вчишся поводитися з нами так, як треба. То що тебе цікавить?

— Де те село? І Амбер? Між ними є щось спільне, правда? І що ти мав на увазі, кажучи: байдуже, в який бік їхати, так чи інакше потрапиш до Амбера? Та що це за Тіні, про які ви говорите?

Піднявшись із землі, я глянув на Дару згори донизу. Подав їй руку. Тепер дівчина виглядала ще молодшою, в очах був помітний переляк, однак руку вона прийняла.

— Куди?.. — запитала, теж підводячись.

— Сюди, — і я повів її на місце, де спав, а перед тим спостерігав за колесом та водоспадиком. Вона хотіла щось сказати, проте я зупинив.

— Просто стій і дивися, — застеріг її.

Тож вона мовчки дивилася на воду, що спадала на колесо, на бризки, котрі розліталися навсібіч, на колесо, яке крутилося без упину, а я тимчасом спробував зосередитися.

А через деякий час сказав їй:

— Ходімо!

Узявши її під лікоть, повів до лісу.

Ми ішли вдвох поміж деревами, коли на сонце наповзла хмара і тіні поглибшали. Пташині голоси порізкішали, від землі потягнуло сирістю. Ми прошкували від дерева до дерева, й листя на деревах ставало дедалі довшим та ширшим. Сонце вийшло з-за хмари, сяйво його пожовтішало. За поворотом стежки, по якій ми ступали, побачили виноградну лозу. Оглушливо, до хрипоти кричало птаство, якого все більшало та більшало. Стежка побігла вгору. Я провів Дару мимо гранітного виступу вище по схилу. Щось приглушене, як віддалений гуркіт, прокотилося позаду нас. Тепер ішли безлісою прогалиною, і небо змінювало свої барви у нас на очах. Ось ми злякали велику коричневу ящірку, що ніжилася на камені...