Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна

Знову вниз, уздовж річки — чистої, плавної, хвилястої... прямої, ширшої, повільної — це вже трохи далі...

Ліс то густішає, то рідішає...

Проблиск світла на сході...

А зараз — схилом донизу... Ліс рідішає... Тепер видно скелі, навколо знову згущується мла...

Найперші, ледь відчутні ознаки моря: запах з'явивсь — і знову пропав. Цокіт копит назустріч холоднечі — супутниці ночі... Знову запах солі у повітрі...

Голий камінь — і жодного деревця... Крутий спуск, я спрямовую коня вниз... Чим далі, тим крутіший схил...

Сполохи між кам'яними стінами... Зрушене каміння щезає в наростаючому потоці, шум каменепаду тоне в гуркотінні грому... Ущелина глибшає і ширшає... Нижче, ще нижче... Ще далі...

Небо на сході знову світлішає, схил уже не такий крутий... І знову на губах солоний присмак, сильніший, аніж раніше...

Сланець і гравій... Тепер повернути й униз, більше світла... Спокійно, рівно, без напруження...

Легіт і світло, легіт і світло... Далі — за скельний виступ... Натягнути повіддя...

Піді мною розкинувся суворий морський берег. Дюни тягнулися довжелезними низками, південно-західні вітри терзали їх, змітали пісок з їхніх спин, і крізь піщане марево проглядався віддалений обрис ранкового моря.

Зі сходу блискучою поверхнею бігла також блискуча рожева доріжка. То тут, то там поміж мінливими пісками темніли латки гальки. Зазублені скелі здіймалися над хвилями. А між мною й масивними дюнами, що були сотні футів заввишки, ген-ген, височіючи над диявольським берегом, лежала зрита-перерита долина з кутастими скелями і гравійними розсипами. Ворушачи довгими тінями, вона виринала з пекельної ночі у благодатне сяйво дня.

Так, це було воно.

Спішившись, я спостерігав, як сонце витягує на видноту суворий і яскравий день.

Слід було дочекатися нормального освітлення. Ця місцевість як дві краплі води скидалася на місцину у Тіні з назвою Земля, де я жив колись у вигнанні, тільки була безлюдна. Тут не було ні бульдозерів, ані вібруючих сит, ані негрів з мітлами, ні суперзахищеного міста Ораньєнмунд[43]. Ні тобі рентгенівських апаратів, ні колючого дроту, ні озброєних охоронців — нічого такого тут не було. Аж ніяк. У цих місцях ніколи не було ні сера Ернеста Оппенгеймера, ні «Об'єднаних алмазних копалень Південно-Західної Африки»[44], ні уряду, який дав дозвіл на злиття інтересів прибережних копалень. Тут, за чотириста миль від Кейптауна, лежала пустеля Наміб — смуга піщаних дюн і скель, яка у найширшому місці не перевищувала дюжини миль. Ця пустеля тягнулася вздовж безлюдного узбережжя на три сотні миль уздовж гір Ріхтерсвельда[45], в чиїй тіні я зараз і стояв. Тут, на відміну від інших копалень, діаманти траплялися в піску, як послід від птахів. І звичайно, я завбачливо прихопив із собою граблі й решето.

Розпакувавши припаси, приготував сніданок. Мене чекав курний спекотний день.

Просіваючи дюни, я згадував Дойля, маленького ювеліра з пишною чуприною, жовто-червоним обличчям і прищавими щоками, який мешкав у Авалоні. «Ювелірний порошок? — здивувався він. — Навіщо мені порошок, та ще й у кількості, достатній для армії ювелірів на дюжину їхніх життів?» Я знизав плечима. «Не все одно, навіщо? Я ж плачу тобі гроші. Ну, якщо знайшовся новий спосіб застосування цієї субстанції, то треба бути повним йолопом, щоб...» Словом, він просто неспроможний постачити мені потрібну кількість порошку, та ще й лише за тиждень. Крізь усмішку-шпарину проривалися тихенькі здушені смішки. «Тиждень? Ні, та що ви! Ні, ні і ще раз ні!.. Не смішіть мене, будьте серйозні!..» — «Добре, все зрозумів. Вельми вам дякую, то, може, ваш колега, чия майстерня трохи далі по вулиці, зможе мені допомогти знайти потрібну кількість порошку? До речі, як щодо нешліфованих алмазів? Днями я отримую партію...» — «Діаманти, мені не почулося? Чекайте-но, чекайте!» Який щасливий збіг, Дойля завжди цікавили діаманти... «Чудово, але ж мене цікавив порошок, якого у вас нема...» Застигла в повітрі рука. Мабуть, він дещо погарячкував, запевняючи, що не зможе дістати порошок для шліфування. Те, що я сказав про велику кількість, збило його з пантелику... Але ж матеріалів, з яких виробляють порошок, хоч греблю гати, та й формула не така вже й складна. Авжеж, він не бачить причин, що завадили б зробити це. Навіть за тиждень. Так, то що там з діамантами?..

І коли я вийшов із крамнички Дойля, все було погоджено.

Багато хто з людей, яких я знав, вважають, що порох вибухає. Але це неправильно. Він не вибухає, а швидко горить, виділяючи гази, що примушують кулю летіти. Ви натискаєте на спусковий гачок, ударник б'є по капсулеві, той вибухає і запалює порох, який, своєю чергою, виштовхує кулю, запресовану в гільзу, розганяє її каналом ствола, і далі куля летить уже сама. З притаманною нашій родині завбачливістю я багато років експериментував з різними горючими сумішами. Страшенно розчарувався, відкривши, що порох в Амбері не горить. І жоден з випробуваних там капсулів не вибухнув. Мене втішало тільки те, що не лише я виявився неспроможним притягнути до Амбера вогнепальну зброю. Набагато пізніше, під час чергових відвідин Амбера, я полірував браслет, який привіз у подарунок Дейдрі. Закінчивши роботу, викинув ганчірку із залишками порошку в камін. Щастя моє, що порошку там зосталося мало, а біля каміна я був сам.