Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна

Я кивнув. Це вже дещо прояснювало. Скажімо, я починав розуміти, що саме примусило Бенедикта стати тутешнім Хранителем і залишитися тут. Дарі ж треба було десь жити, а про те, щоб повернути її до Амбера, він і думати не хотів. Ба, навіть більше, Бенедикт робив усе можливе, аби жоден з нас не дізнався про її існування. Адже через неї можна було б впливати на нього. Та якщо все це так, як же він допустив наше знайомство? Щось тут не сходилося...

— Не віриться, що Бенедикт прийде й радітиме від того, що ти зараз тут, — сказав я. — Дивися, влетить тобі на горіхи!

— Ти такий, як і він! Дідько з вами, я вже доросла!

— А хіба я це заперечував? Просто заковика в тому, що ти маєш бути не тут, хіба ні?

Замість відповіді вона ковтнула вина. Те саме зробив і я. Після кількох хвилин, заповнених ніяковим мовчанням та жуванням, вирішив змінити предмет розмови й запитав:

— А як ти зрозуміла, що я — це я?

Вона дожувала, зробила ще ковток вина і широко всміхнулася:

— Мені допоміг мій портрет. А ти що подумав?

— Який портрет?

— Той, що на карті, — пояснила Дара. — Коли я була маленькою, ми часто гралися картами. Так я перезнайомилася з усією ріднею. І заодно дізналася, що ти й Ерік — найкращі після Бенедикта фехтувальники. Тому-то я...

— У тебе є своя колода? — перервав я.

— Якби ж то... — сказала вона, ображено надимаючи губи. — Дід не дав мені жодної. А в нього є кілька колод, знаю достеменно!

— Он як? І де ж він їх зберігає?

Примруживши очі, Дара пильно поглянула на мене. От чорт! Еге ж, трохи стриманості мені не завадить.

Але на запитання вона відповіла:

— Одну колоду він завжди тримає при собі, а де інші, не знаю. А що, він їх тобі ніколи не показував?

— Та я його й не просив, — відбрехався. — Ти знаєш їхнє істинне призначення?

— Коли мені давали карти, то завжди попереджали, щоб не робила цього, того, ще чогось... От я й вирішила, що ці карти особливі, але що саме в них особливого, мені ніхто ніколи не казав. Отже, то не просто карти, так?

— Угу.

— Я так і знала. Дід з ними завжди дуже обережний... А ти маєш таку колоду?

— Маю, тільки я її позичив.

— Розумію. І зараз ти хотів би скористатися тими картами для здійснення складного та лихого наміру.

Я понизав плечима.

— Хотів би, тільки наміри мої банальні й примітивні.

— Наприклад?

Я похитав головою.

— Якщо Бенедикт чомусь і досі не забажав, щоб ти знала, як працюють ці карти, то я теж не скажу.

Дара щось невдоволено буркнула.

— Ти боїшся його, — раптом заявила вона.

— Я дуже поважаю Бенедикта, а крім того, він мені як-не-як брат.

Вона засміялася.

— А фехтує він краще за тебе?

Я відвернувся. Скидалося на те, що там, звідки Дара щойно приїхала, ще не чули останніх новин. Адже всі городяни, з якими я спілкувався, вже знали, що Бенедикт утратив руку. Такі новини розлітаються зазвичай блискавично. Ні, хай дізнається про Бенедиктову руку від кого завгодно, але тільки не від мене.

— Можеш думати так, як хочеш, — урешті відповів я. — А ти де була?

— В одному гірському селі, — сказала Дара. — Дідусь відвіз мене в гори і залишив у своїх друзів. Така собі родина Тесі. Не чув?

— Ні, не чув.

— Я вже бувала у них, — провадила далі вона. — Дідусь переправляв мене туди щоразу, коли тут ставало неспокійно. Село те не має наймення, тож я називаю його просто селом. Воно трохи дивне, і люди в ньому теж дивакуваті. На нас вони дивляться мовби на щось особливе, я сказала б, що навіть обожнюють. Зі мною поводилися так, неначе я для них казна-яка велика цінність. Та коли намагалася щось дізнатися, вони як води в рот набирали. Їхати туди недовго, але тамтешні гори зовсім не такі, як тут, і небо інше. Та що небо — там геть усе не таке, як у нас! Коли потрапляю туди, мене щоразу лякає відчуття, немов зворотного шляху нема. Колись давно намагалася повернутися назад сама, але заблукала. Від Тесі мене завжди забирав дідусь, і з ним дорога була зовсім не важка. Усе, що він наказував їм стосовно мене, Тесі виконували чітко й незаперечно. А до діда ставилися, мовби до божества.

— Він і є божество, — сказав я. — Для них.

— Ти казав, що не знаєш їх...

— Мені й не треба їх знати. Досить того, що я знаю Бенедикта.

— Як це у нього виходить? Розкажи, — попросила Дара.

Я лише заперечно похитав головою.

— А ти як це робиш? — опісля запитав я у неї. — Ти ж якось опинилася тут, правда?

Вона допила вино і простягнула келих. Я наповнив його, підняв очі... Дівчина сиділа, схиливши голову на правий бік та зморщивши чоло. Її очі дивилися кудись удалечінь.

— Я справді не знаю, — сказала Дара, підіймаючи келих і механічно відпиваючи вино, — хоч убий, не знаю, як у мене це вийшло... — Лівою рукою вона почала гратися з ножем, потім міцно стиснула його в руці. — Ставала сама не своя, скаженіла від люті, коли дідусь ховав мене там. Говорила, що хочу залишитися тут і битись, однак він примушував мене сідати верхи та їхати з ним, і невдовзі ми прибували в те сільце. Як — не знаю. Я тут з'явилася на світ, тут виросла. Об'їздила всі тутешні околиці вздовж і впоперек, на сотні ліг у кожен бік. Та скільки не шукала, так і не знайшла того села. А з дідом тільки-но виїжджаєш, минає зовсім мало часу — і ми вже в гостях у Teсі...

Відколи я була у них востаннє, збігло кілька років, я вже доросліша, можу краще судити про те чи інше. І взяла собі за мету, що назад повернуся сама, — говорячи це, вона машинально то водила ножем по траві, то втикала його у землю. — І от я дочекалася ночі й почала вивчати зорі, щоб за ними визначати шлях. Та на мене чекала цілковита несподіванка. У небі не було жодної відомої зірки! Жодного знайомого сузір'я! Тоді я повернулася в дім і спробувала скласти все докупи. Це трохи лякало мене, я не знала, що маю робити. Наступного дня намагалася витягнути щось нове з тих Тесі та інших селян, але де там! Усе було, як у страшному сні! Вони або дурні, або прикидалися, щоб збити мене з пантелику. Там не просто не було дороги, щоб повернутися звідти сюди — вони й гадки не мали, що крім їхнього «тут» може існувати ще якесь «там».

Коли настала ніч, я знову звірилась із зорями й побачила, що все залишилося без змін. Ще трохи, і вже погодилася б із ними, що нема ніякого «там», — Дара водила ножем по траві, мов гострила його. Потім узялася вимальовувати ним візерунки. — Ще кілька днів намагалася знайти дорогу назад. Гадала, відшукаю наш слід і повернуся по ньому, та від сліду тільки спогад... Тоді зрозуміла, що мені залишається одне. Щоранку я сідала на коня і їхала, кожного разу в інший бік, їхала до полудня, тоді повертала назад. Та хоч би раз натрапила на місце, яке було б мені знайоме! Вже й не знала, що думати. З кожним днем лягала у ліжко все злішою та злішою. Моє розчарування наростало, однак міцніла і рішучість будь-що відшукати зворотний шлях до Авалону. Дід мав-таки побачити, що я давно вже не дитина, і почати поводитися зі мною як з дорослою.

На хвильку змовкнувши, Дара продовжила:

— А потім, десь за тиждень, мені почали снитися кошмари. Тобі коли-небудь снилося, що ти кудись біжиш, біжиш, біжиш, а в підсумку нікуди не прибігаєш? Ось таке мені снилося, тільки там було ще палаюче павутиння. Але, власне, це було не павутиння, я не побачила там жодного павука, і вогню як такого там теж не було. Просто я опинялась у тій штуці всередині, усе носилася по ній та через неї. Проте насправді я не рухалася. То вже не зовсім так, як кажу, просто не знаю, як це можна описати. Але не здавалася, мені страх як хотілося... хотілося вирватися з того павутиння. Коли ж прокидалася, то стан у мене був такий, немовби не спала в ліжку, а важко-важко гарувала. Багато ночей мені снився цей сон, і щоразу він здавався сильнішим, тривалішим та дедалі реальнішим.

Після цих слів Дара зітхнула й повела далі:

— Та ось одного дня я прокинулася, відголоски сну ще свердлили розум, проте вже знала, що зможу повернутися додому. Ще навіть як слід не прочунявши, вирушила у зворотний шлях і таки подолала його весь! За всю дорогу я не зробила жодної зупинки. Цього разу не дуже зважала на довкільні ландшафти, а майже безупинно думала про Авалон.