Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна

Ні, подумав я. Загорнися в своє царювання, Еріку. Мури Амбера високі й товстелезні. Не витикайся за них. Оточи себе сталлю мечів, від якої не буде найменшої користі. Щоб захиститися, ти намагаєшся обкласти свій дім землею, наче мураха. Знаєш, що поки я дихаю, про безпеку і спокій тобі краще забути. Еріку, я попередив тебе, що повертаюся. Чекай мене! Я добуду собі в Авалоні рушниці, розтрощу твої двері, змету з лиця землі твоїх захисників. І знову все буде так, як тоді, коли ми билися з тобою на мечах. Билися недовго, бо прийшли твої люди та врятували тебе. Тоді мені вдалося пролити кілька крапельок твоєї крові. Тепер проллю її всю.

Я підібрав ще один чималенький алмаз, уже, здається, шістнадцятий, і, радіючи, поклав його у мішечок на поясі.

Позираючи на призахідне сонце, подумав про Бенедикта, Джуліана та Джерарда. Що могло їх об'єднувати? Хай би що це було, мені не до шмиги жодна комбінація з участю Джуліана. Зате Джерарда я не боявсь. Якби я був упевнений, що там, у таборі, Бенедикт розмовляв саме з ними, то спав би, й у вус собі не дуючи. Та якби то був Джуліан, мене це мало б дуже насторожити. Більше за Джуліана міг непокоїти хіба що Ерік. Якби він знав, де я зараз, мені могло б стати вельми непереливки. Я почувався ще надто слабким для відкритої боротьби.

Цілком допускав, що якби Бенедикт захотів мене здати, він легко знайшов би якесь виправдання цьому. Бенедикт розумів, що будь-які мої дії (а він чудово знав, що сидіти склавши руки не збираюся) спричинять міжусобицю в Амбері. Я розумів його, в чомусь навіть погоджувався з ним. Бенедикт над усе ставив цілісність королівства. На відміну від Джуліана, це була людина твердих принципів, і мені дуже жаль, що мої з ним стосунки складаються не найкраще. Я щиро сподівався, що переворот та моє сходження на трон здійсняться швидко й безболісно, як видалення зуба під наркозом, і коли все відбудеться, ми з ним опинимося на одному боці. А тепер, після знайомства з Дарою, мені хотілося цього ще дужче.

Тих слів, які він мені сказав, було мало, щоб почуватися спокійно. І я навіть не міг перевірити, чи справді він збирається пробути в полі увесь тиждень, чи, може, уже домовляється з амберським військом, готує мені пастку, будує темницю для мене чи й копає могилу. Треба було поспішати, хоч би як хотілося затриматися в Авалоні.

Я заздрив Ґанелону, що б він там не робив — гуляв у шинку чи розважався в борделі, бився з кимось навкулачки чи полював на гірських схилах. У будь-якому разі він був удома. Я вирішував, залишити його тут, щоби він далі впивався життям, чи взяти із собою в Амбер, як Ґанелон і просив? Якщо залишу його тут, а сам зникну, до нього можуть виникнути запитання, а якщо до дізнання долучиться й Джуліан, нічим добрим це не закінчиться. У кращому разі Ґанелон стане вигнанцем на рідній землі (а він таки вважав це королівство рідним), у гіршому — його зітруть на порошок. А якщо він навіть і вціліє, то легко стане на злочинний шлях, і втретє йому це навряд чи минеться безкарно. Як не крути, а доведеться дотримати слова та прихопити Ґанелона. Хіба що він передумає і захоче залишитися тут. Якщо це станеться... Що ж, я міг навіть позаздрити тим розбійницьким перспективам, які відкривалися перед ним в Авалоні. Адже сам був би не проти затриматися тут надовше, покататися з Дарою у горах, поблукати полями, лісами, поплавати річкою на човні...

Отже, я згадав Дару. Знав про її існування, і це трохи змінювало ситуацію. Не можу сказати, наскільки, але змінювало. Попри всі наші чвари, як великі, так і дрібні, ми, діти Амбера, продовжуємо почуватись єдиною сім'єю, завжди цікавимося новинами про братів та сестер, із непідробною цікавістю стежимо, хто яке місце посів у мінливій картині родинних стосунків. І скільки разів було так, що з інтересом вислухана свіжа плітка вберігала від убивчого удару. Інколи я уявляю все наше сімейство як зборисько змалілих засушених сварливих баб, зайнятих чимось середнім поміж відпочинком і стрибками через бар'єри.

Я ще не знав, куди вписати Дару в цій картині. Вона й сама до пуття не розуміла, де її місце. Що ж, крок за кроком, і дівчина це з'ясує. Щойно всі родичі дізнаються про неї, від покровителів та вчителів не буде відбою. Тепер, коли я просвітив її стосовно наших властивостей, це питання лише часу. Рано чи пізно вона стане повноцінним учасником наших ігрищ. Під час розмови у ліску я здавався собі змієм-спокусником, але ж, чорт забирай, не можна позбавляти її права на знання! Вона так чи інакше про все дізналася б, то вже краще швидше, щоб мати більше можливостей для хоч якогось захисту. Для її ж блага!

Авжеж, цілком можливо — і найімовірніше, так воно й було, — що мама і бабуся Дари жили, не маючи й гадки про власне походження...

Куди це незнання привело? Дара казала, що їх убили.

А чи не сталося так, подумав я, що довга рука Амбера дістала обох аж із Тіні? І якщо це факт, то чи не потягнеться вона знову?

Бенедиктові варто було захотіти, й він став би таким самим настирним, підлим та жорстоким, як і будь-хто з нас. А може, й ще жорстокішим. Без вагань вступив би у боротьбу, захищаючи свій інтерес. Якби потрібно було убити брата чи сестру, він пішов би на це без найменших вагань. Схоже, Бенедикт вірив у те, що коли ніхто з наших не знатиме про існування Дари, а вона буде у повному невіданні стосовно свого походження, це захистить її від можливих загроз. Якщо він дізнається про мої витівки, мені добряче перепаде на горіхи, і це стало ще однією причиною мого поквапного від'їзду. А Дарі я розповів усе аж ніяк не для того, щоб насолити Бенедиктові. Просто хотілося, щоб із дівчиною не сталося нічого поганого, а Бенедикт, як здалося мені, з цим не дуже справляється. Поки повернуся, вона матиме достатньо часу, щоб усе обміркувати. В неї буде чимало запитань до мене, і я обов'язково скористаюся нагодою застерегти її та втаємничити у деякі подробиці.