Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна

Дорога вивела мене до дерев'яного містка над річкою. Я перебрався на другий берег і якийсь час їхав уздовж течії. Далі лежало місто, я збирався його обминути й добиратися далі, до моря. Шлях був тінистим та прохолодним. Ґрейсвандір бовтався на поясі.

Ідучи на захід, я незабаром дістався підніжжя тамтешніх гір. Вирішив, що грою з тінями займуся пізніше, коли підіймуся на вершину, з якої бачитиму все місто — найвелелюднішу територію цього королівства, дуже схожого на мій Авалон.

Місто звалося так само, як і те, й у ньому мешкало та працювало кілька тисяч людей. Щоправда, срібних веж тут було трохи менше, й річка розтинала це місто не так, як у моєму Амбері, а дещо під іншим кутом та південніше, до того ж, була й ширшою разів у вісім. Була вона сама собою така широка, чи люди розкопали її річище — цього я не знав. Над кузнями та корчмами клубочився дим, легкий південний вітер зносив його на північ. Вузькими вуличками рухалися мешканці — хто верхи, хто пішки, хто у кареті, а хто на каретному передку. Люди заходили і виходили з осель, крамниць, заїжджих дворів. Над конов'язями пурхали зграйки пташок, вони то сідали на землю, то знову злітали. Мляво маяли на вітрі вимпели і прапори на вежах. Вода іскрилась у річці, в повітрі коливалося марево. Місто було далеко, і я не міг виокремити людських голосів та металевого брязкання, гупання молотів і скреготу пил, гуркотіння коліс та рипіння візків — усе зливалося в суцільний, нероздільний гомін. Так само не розрізняв окремих запахів, та хоч би й досі залишався незрячим, мені достатньо було б потягнути носом, аби зрозуміти, що там, у долині, розкинулося місто.

Я дивився на нього з гірської вершини, і на мене накотила ностальгійна хвиля, хлюпнувши уривками щемливих спогадів. Невидима сила магнітом тягнула туди, у те місце, яке мало таку саму назву, що й давно зникла тінь. Життя в отій тіні було простим та безхитрісним, і там я почувався щасливішим, аніж тут.

Та чи можна прожити так довго, як я, не виробивши у собі рятівної здатності ще в зародку притлумлювати всі наївні почуття, котрими нерідко прагне озватися душа. У нашому роду сентиментальність не в пошані.

Колишні дні зосталися в минулому, Авалону більше не було, а я нинішній безроздільно належав Амберу. Розвернувши коня, спрямував його на південь. Бажання домогтися свого було сильне як ніколи. Ні, Амбере, тебе я не забуду...

Сліпучий диск у небі замість сонця, виття вітру у вухах... Я їхав, і небо ставало дедалі жовтішим, яскравішим, поки не почало нагадувати пустелю, перекинуту над землею та сперту на обрій. Чим нижче по схилу, тим більшало гірських валунів, тим частіше траплялися дивні фігури, що їх виточив з каменю вітер. Щойно я опустився у долину, як почалася піщана буря. Довелося замотати обличчя плащем і примружити очі. Стар неголосно раз у раз іржав та постійно хропів, однак уперто рухався вперед. Пісок, камінь, вітер... і небо, вже помаранчевого кольору... і пасма шаруватих хмар, до яких хилилося сонце...

А тоді — довгі тіні, вітер, що зменшує пориви, тиша... Тільки цокіт копит по камінню, та ще звуки дихання...

Імла, коли тіні злилися в одну, а сонце опустилось у хмари... Склепіння здригається від грому... Далекі предмети неприродно чіткі... Наелектризоване повітря, холодне й неприродно синє... Знову гуркіт грози...

Праворуч од мене — хитка прозора завіса дощу... Блакитні розколини блискавок посеред скупчення хмар... Різке пониження температури, чіткий, розмірений поступ... увесь світ — однобарвна картина...

Завіса вивергає грім і викрешує блискавки, щоразу ближче до нас... Двісті метрів... півтораста... Тут!

Нижній край волочиться по землі, виорює рівчаки, жене піну... Повітря наливається сирим землистим запахом... Шумно форкає Стар... Кидок уперед...

Із дощової стіни повзуть цівки води, земля вкривається чорними смугами, плямами... Десь вибухають грязьові фонтанчики, а в іншому місці вода спокійно плине далі... Цівки збираються широкими потоками... Куди не глянь, усюди бризки та потоки...

Високий схил попереду... Відчуваю, як працюють м'язи Стара, коли він перескакує потічки й потоки, долає рухому завісу дощу... Виблискують на кам'яному тлі копита коня... він несе мене вище і вище... піняві потоки вирують під нами... сотні шумів зливаються в суцільне ревище...

Вище... вже сухо... зупиняюся викрутити поли плаща... Унизу, трохи ззаду й правіше, об підніжжя скелі, на якій стоїмо, б'ється розбурхане грозою море...

А зараз — далі, вглиб суходолом, туди, де чекають поля конюшини та вечір... приплив шумить нам навздогін...

Зробити небеса чистішими, а зорі — ясними, вкрапити кілька хмарин...

Край дороги майнуло збіговисько виючих червонооких тварюк... вони бігли і вили... Тінь... зелені очі... тінь... жовта... тінь... пропала...

Навколо мене — темні вершини у снігових шапках... сніг, сухий та шорсткий, мов пісок, кружляє під подувами гірського крижаного вітру... дрібний, наче сіяне борошно... У пам'яті спливає спогад: Італія, Альпи, я іду на лижах... Поривчастий вітер, хвилі снігу, кам'яні стіни гір... Біле полум'я на нічному морозі... Лютий холод пробирає ноги у промоклих чоботах... Спантеличений Стар хропе, намацує копитом землю, перш ніж ступити далі, недовірливо крутить головою...

Якісь тіні за скелею... Схил не такий крутий... сухий вітер, сніг рідішає...

Звивиста, як серпантин, дорога, двері в тепло... Нижче, все нижче і нижче, у ніч, під мінливі зорі...