Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна
- Автор: Желязны Роджер Джозеф
- Год: 2020
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-10-6056-1
- Переводчик: Анатолій Сагак
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна». Краткое содержание книги:
У приватній лікарні Тіні Земля чоловік на ім'я Карл Корі одужує після автокатастрофи. Утративши пам'ять, він і не здогадується, що насправді є одним із дев'яти принців Амбера — Корвіном. Чоловік тікає з лікарні. Йому вдається знайти свою сестру, а потім і брата, відшукати дивну колоду карт Таро, на яких зображений і він сам, а потім пройти Лабіринтом... Згадавши, хто він насправді, Корвін прагне здобути корону Амбера.
Та він ще не знає, що проти королівства збираються злі сили...
— Чорт забирай, хто ти така? — запитав я, тільки зараз зауваживши на траві неподалік од себе фехтувальний жакет, рапіру і маску.
— Ні запитань, ні пояснень, — сказала вона. — Лише після бою.
Надягнувши маску, чекала.
Я встав, узяв із землі жакет. Краще провести з дівчиною бій, аніж сперечатися з нею і намагатися щось довести. Мене не дуже надихав той факт, що їй відоме моє ім'я, і чим більше я про це думав, тим більше мені починало здаватися, що ми з нею знайомі.
Що ж, битися то битися, подумав я, впихаючись у жакет і застібаючись. Узяв рапіру, надягнув маску.
— Гаразд, — озвався, коротко відсалютував дівчині та ступив крок уперед. — Гаразд.
Вона теж зробила крок мені назустріч, і ми зійшлись. Я дав їй змогу атакувати.
Почала супротивниця дуже швидко: удар — фінт — фінт — випад... Мій випад був удвічі швидший, однак вона з не меншою моторністю відбила його й відступила. Тоді я почав помалу також відступати, щоб витягнути дівчину до себе. Вона засміялась і з новими силами напала на мене. Рухи її були бездоганні, й дівчина це знала. Їй хотілося похизуватися переді мною. Двічі ледве не дістала мене, обидва рази низьким випадом, і мені це дуже не сподобалося. Коли вона пішла у третій випад, я спіймав її на зустрічному русі. Супротивниця впівголоса, беззлобно, лайнулася, визнаючи свій промах, і, не вагаючись ні миті, атакувала мене знову. Зазвичай мені не подобається фехтувати з жінками, байдуже, наскільки вони аси, але від цього поєдинку я отримав справжнє задоволення. Вправність, грація її атак, витримка захоплювали мене. Я милувався нею та із задоволенням відбивав удари. Мені стало цікаво, у кого вона перейняла цей стиль. Спочатку хотів нашвидку виснажити її фізично, закінчити бій, а тоді вже про все розпитати. Але якоїсь миті впіймав себе на думці, що не проти й далі битися з нею.
Втоми вона не видавала. Це наводило мене на певні роздуми. Ми гасали берегом річки, то в один бік, то в другий, безупинно брязкаючи клинками. Я вже навіть утратив лік часу.
А збігло його чимало, перш ніж дівчина тупнула каблуками та опустила у фінальному салюті клинок. Це означало закінчення бою. Тоді, зірвавши маску, всміхнулася знову.
— Дякую! — мовила вона, важко дихаючи.
Я теж відсалютував, рвонув з обличчя схожу на пташину клітку ґратчасту маску, а поки морочився з ремінцями та пряжками, знімаючи фехтувальний жакет, дівчина підійшла до мене і, перш ніж я щось зрозумів, поцілувала в щоку. Їй навіть не довелося ставати навшпиньки. Я зніяковів, однак спромігся витиснути із себе усмішку. Не даючи оговтатися, вона взяла мене за руку і повела до місця нашої зустрічі.
— Я прихопила кошик для пікніків, — повідомила.
— Чудово. А я саме зголоднів. І ще мені неймовірно цікаво...
— Розповім тобі все, що тільки захочеш, — весело пообіцяла вона.
— То, може, скажеш для початку своє ім'я?
— Дара. Мене назвали Дарою, на честь бабусі.
Сказавши це, мельком поглянула на мене, мовби чекаючи, як я відреагую. Не хотілося розчаровувати, тож я кивнув і повторив її ім'я.
— Чому ти назвала мене Корвіном? — поцікавився я.
— Бо це твоє ім'я, — сказала Дара. — Я впізнала тебе.
— Звідки ж ти мене знаєш?
Вона відпустила мою руку.
— А от і кошик! — Дара дістала з-поза стовбура дерева кошик, який стояв там на розлогому корінні, що випиналось із землі.
Я мовчки спостерігав за нею.
— Сподіваюся, мурах тут ще нема, — поглянула вона, тоді зайшла у надрічковий затінок і розстелила на траві скатертину.
Почепивши фехтувальне спорядження на гілки найближчого куща, я зауважив:
— Як це ти примудрилася притягти на собі стільки всього?
— Мій кінь стоїть там, трохи нижче за течією, — Дара махнула головою в той бік.
Почала діставати з кошика пакунки й викладати їх на скатертину.
— Аж там? Чому ж так далеко? — здивувавсь я.
— А тому, що я хотіла підійти до тебе так, щоб ти мене не бачив. Якби почув звук копит, то відразу прокинувся б, погодься?
— Мабуть, так, — кивнув я.
Вона замовкла, вдаючи глибоку задуму, але не витримала й засміялася.
— А от першого разу ти мене не почув. Я ще...
— Першого разу? — позаяк Дара дуже хотіла, здивувати мене, я не зміг відмовити їй у цьому задоволенні.
— Так, тоді я ледве не наїхала на тебе, — пояснила вона. — Ти спав як убитий. Я побачила, хто тут ніжиться, й одразу ж повернулася взяти кошик та фехтувальне спорядження.
— Ага. Тепер зрозумів.
— Підходь ближче, сідай, — припросила дівчина. — Пляшечку відкоркуєш?
Вона поставила пляшку там, де мало бути моє місце, обережно розгорнула пакуночок із парою кришталевих келихів і поставила їх на середину «столу». Я сів.
— Найцінніший кришталь Бенедикта, — зауважив, витягуючи з пляшки корок.
— Так, — кивнула Дара. — Обережніше з келихами, коли наливатимеш вино, щоб не перекинути їх. Цокатися, гадаю, не варто.
— Таки не варто, — погодивсь я і розлив напій. Дара підняла келих.
— За возз'єднання, — проголосила вона.
— Яке возз'єднання?
— Наше.
— А хіба ми вже зустрічалися?
— Не будь занудою, — махнула рукою Дара і приклалася до келиха.
Я понизав плечима.
— Що ж, за возз'єднання.
Потім Дара взялася до їжі, я зробив те саме. Вона так насолоджувалася ореолом таємничості, який створювала навколо себе, що я вирішив їй підіграти — чому б не зробити людині приємно!
— І де ж ми зустрічалися? — запитав я. — У якомусь палаці? Чи, може, в гаремі?..
— А може, й у Амбері, — сказала вона. — В Амбері ти був...
— В Амбері? — здивувавсь я. Раптом згадав, що в руках — безцінний кришталь Бенедикта. Голос у мене був явно схвильований. — Та хто ж ти така, врешті-решт?
— ...ти був в Амбері — такий самовпевнений красень, усі жінки захоплювалися тобою, — розповідала Дара. — І ще там була я, мала сіра мишка, яка захоплено дивилася на тебе з віддалі. Сіра... чи то пак, непоказна... не дуже виразна... маленька Дара... Тільки знай: я з тих, котрі пізно розквітають... я втратила спокій через такого серцеїда... — Я буркнув під ніс щось не дуже пристойне, Дару це розсмішило: — Чи, може, скажеш, не було такого? — наполягала вона.
— Не було, — сказав я, беручи ще кусень м'яса та окраєць хліба. — Здається, то було в борделі, де я потягнув собі спину. Тієї ночі напився...
— Ти пам'ятаєш! — вигукнула Дара. — Там був мій приробіток. А вдень я об'їжджала диких коней.
— Здаюся, — сказав я і підлив ще вина.
У цій дівчині було щось із біса знайоме мені, й це неабияк дратувало. Але ж її вигляд, манери — усе свідчило про те, що їй років сімнадцять, не більше. Дуже вагома підстава вважати, що наші життєві доріжки ніде не перетиналися.
— Це Бенедикт навчив тебе так фехтувати? — поцікавивсь я.
— Він.
— То хто ж Бенедикт тобі?
— Ну, звісно ж, коханець! — не приховала вона. — Він дарує мені діаманти, хутра... і ми разом фехтуємо.
Вона знову засміялася.
Я продовжував пильно вивчати її обличчя. Так, це було можливо...
— Я образився, — сказав нарешті.
— Чим? — запитала Дара.
— Бенедикт не пригостив мене сигарою.
— Сигарою?
— Ти його дочка, правда ж?
Дівчина зашарілася, проте хитнула заперечно головою.
— Ні, — запевнила вона. — Але ти вже близенько до істини...
— Онука? — запитав я.
— Ну... щось на кшталт того.
— Не зрозумів...
— Він любить, коли я кличу його дідусем. Хоча насправді Бенедикт — батько моєї бабусі.
— Розумію. А є ще хтось такий, як ти?
— Ні, я одна.
— А мама, бабця?..
— Обоє померли.
— Як?
— Точніше, їх убили. Два вбивства, і щоразу тоді, коли дідусь від'їздив до Амбера. Мабуть, тому він стільки часу там уже не був. Не хоче залишати мене без нагляду, хоча прекрасно знає, що я не дам себе образити. Ти, Корвіне, й у цьому переконався, правда?