Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна
- Автор: Желязны Роджер Джозеф
- Год: 2020
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-10-6056-1
- Переводчик: Анатолій Сагак
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна». Краткое содержание книги:
У приватній лікарні Тіні Земля чоловік на ім'я Карл Корі одужує після автокатастрофи. Утративши пам'ять, він і не здогадується, що насправді є одним із дев'яти принців Амбера — Корвіном. Чоловік тікає з лікарні. Йому вдається знайти свою сестру, а потім і брата, відшукати дивну колоду карт Таро, на яких зображений і він сам, а потім пройти Лабіринтом... Згадавши, хто він насправді, Корвін прагне здобути корону Амбера.
Та він ще не знає, що проти королівства збираються злі сили...
Коли огинали другу кам'яну брилу, Дара сказала:
— Навіть не підозрювала, що тут є такі місця. Ще ніколи сюди не ходила...
Я промовчав: коли розсуваєш тінь за тінню, не варт відволікатися на розмови.
Далі перед нами виник знову ліс. Наша стежка підіймалась і губилася в хащах. Зараз дерева були тропічними велетами, що схилилися над папороттю, а звуки змінилися на гавкіт, сичання, дзижчання... Ми йшли стежкою, а гуркіт навколо дедалі дужчав, здавалося, земля аж здригалася від нього. Дара міцно трималася за мою руку. Мовчала, проте її очі не пропускали нічого. Ми простували повз великі пласкі бліді квіти, повз калюжі, в які згори крапала вода. Повітря помітно потеплішало, наші тіла вкрив рясний піт. Гуркіт перетворився на могутній рев, і коли незабаром ми знову вийшли з лісу на прогалину, цей рев став схожим на невпинний гуркіт грому. Я підвів Дару до краю обриву й знаком показав їй, щоби вона подивилася вниз.
Зриваючись зі скелі, він падав із висоти тисячу футів — потужний водоспад, що гамселив по сірій річці, наче по ковадлу. Плин води був стрімким і потужним, бульбашки й клапті піни встигали подолати чималеньку відстань, перш ніж остаточно розчинялись у воді. Навпроти, приблизно за пів милі від нас, наполовину видиме через веселку і туман, крутилося важке й блискуче велетенське колесо, мовби йому надав маху велет-невидимка. А високо в небі летючими розп'яттями колували великі птахи.
Стояли ми там довгенько. Розмовляти при такому гуркоті неможливо, та й жодної потреби в цьому не було. Нарешті Дара відірвалася від води й обернула до мене примружений, сповнений глибокої задуми погляд. Я кивнув їй, очима показав на ліс, і ми вирушили туди, звідки прийшли.
Поверталися тією самою дорогою, щоправда, роботи в мене цього разу було значно менше. Шум ущух, ми могли б говорити, але Дара мовчала. Мабуть, вона зрозуміла, що причиною всіх тих змін був я сам, і не хотіла мені заважати.
Заговорила дівчина аж тоді, коли опинилися знову на березі нашої річки, навпроти водяного колеса.
— Те місце було таке саме, як і село?
— Так. Тінь, відображення.
— І таке, як Амбер?
— Ні. Амбер відкидає ці Тіні. Їм можна надавати різних форм, але потрібно знати, як це робиться. Те місце з водоспадом було Тінню, село було Тінню, і цей наш Авалон — також Тінь. Будь-який світ, який тільки можна уявити, неодмінно існує десь поміж Тінями.
— ...і ти, і дід, і решта родичів — усі ви можете пересуватися між цими Тінями й зупинятися там, де бажаєте?
— Саме так.
— Отже, і я, повертаючись із села, також перемістилася між Тінями?
— Виходить, що так.
Дара замислилась, усвідомлюючи зміст почутого. Її чорні брови опустилися на пів дюйма, ніздрі від частого дихання роздувалися, наче маленькі міхи.
— Я теж це вмію... — підсумувала вона. — Ходити, куди захочу, робити те, що бажаю!
— Ця здатність притаманна тобі від народження, — пояснив я.
І наступної миті Дара поцілувала мене — несподівано, пристрасно. Поцілувавши, вона відразу ж відвернулася, війнувши волоссям над тонкою шиєю, немов намагалась окинути поглядом усю місцевість.
— Якщо так, то мені під силу будь-що, — мовила вона.
— Є певні обмеження і небезпеки...
— У житті не без цього, — смиренно додала дівчина. — Скажи, а як навчитися цим керувати?
— Ключ до всього — Великий Лабіринт Амбера. Щоби пробудити у собі цю здатність, треба пройти його від початку до кінця. Лабіринт намальований на підлозі підземної зали в палаці Амбера. Він чималенький. Ти стаєш на нього з краю, там, де вхід, і наполегливо пробираєшся до центру. Лабіринт опиратиметься тобі, тож пройти його не так просто, як можна подумати. Якщо зупинишся чи захочеш зійти з Лабіринту, не подолавши до кінця, то він тебе просто знищить. А пройшовши його, отримаєш владу над Тінями і силу змінювати їх.
Вона побігла назад до галявини, де ми бенкетували, й почала уважно вивчати малюнок, накреслений на землі.
Я спокійно подався за нею, і коли підійшов, дівчина сказала:
— Я маю неодмінно потрапити до Амбера та пройти Лабіринт!
— Навіть не сумніваюся, що й Бенедикт такої самої думки. Колись ти неодмінно пройдеш Лабіринт.
— Колись? — стрепенулася Дара. — Зараз — я маю зробити це зараз! Чому дідусь тримав це в таємниці від мене?
— Тому, що зараз тобі нема що там робити. Ситуація в королівстві така, що чим менше людей знає про твоє існування, тим краще для нього і для тебе самої. Поки що Амбер перед тобою закритий. Тимчасово.
— Але ж це несправедливо! — обурилася Дара, змірявши мене палючим поглядом.
— Ще й як несправедливо, — погодивсь я. — Але таке життя. І не я в цьому винний.
Остання фраза далася мені трохи важче за попередні. Що не кажи, а частина моєї провини тут таки є.
— То навіщо ти мені про це розповідав, якщо я однаково нічого не можу зробити? — з докором продовжила Дара. — Краще б мовчав...
Я спробував її заспокоїти:
— Ну, не так уже все й погано. От ще трохи, і справи в Амбері поліпшаться. Чекати залишилося недовго...
— Як я про це дізнаюся?
— Бенедикт буде в курсі. Й коли це станеться, дасть тобі знати.
— Він не з тих, які охоче діляться новинами!
— А тобі це навіщо? Погані новини псують настрій. Бенедикт тобою опікується, піклується про тебе — чи тобі цього мало? Все, що має зробити для тебе, він зробить, тож за це можеш бути спокійною. Аби слушна пора.
— А якщо не зробить? Тоді ти мені допоможеш?
— Зроблю все, що зможу.
— А як мені тебе знайти? Як передати звістку?
Я всміхнувся. Наша розмова сама собою перетекла в потрібне мені річище. Що ж, про важливі деталі міг промовчати, ніхто мене не тягнув за язик. Буде досить і того, на чому я зможу зіграти в майбутньому...
— Карти, — повів я. — Фамільні карти Таро. Це не просто вияв теплих почуттів до нашої родини. За допомогою цих карт ми спілкуємося між собою. От візьми мою карту, зосередься на ній, дивися на неї, не відводячи очей, відкинь усі зайві думки... Уяви, що це не карта, а реальний я, і починай розмовляти зі мною. А потім побачиш мене справжнього, я тобі відповім.
— От саме цього дід казав мені не робити, коли карти опинялися в моїх руках!
— То й не дивно.
— А як діють карти?
— Про це — іншим разом, — пообіцяв я Дарі. — Послуга за послугу, не забула? Я розповів тобі про Амбер і Тіні, а тепер ти розкажи мені, навіщо приїздили Джуліан та Джерард.
— Гаразд, — погодилася Дара. — Хоча що розповідати? Це було вранці, місяців п'ять тому... може, шість. Дідусь обрізав дерева за палацом — він любить це робити сам, — і я там була разом з ним. Отже, стоїть дідусь на драбинці, чикає туди-сюди секатором, а це раптом, ні сіло ні впало, застиг наче вкопаний. Секатор опустив — і завмер, не ворушиться. Ну добре, думаю, притомився, вирішив відпочити, і гребу собі далі — я листя громадила граблями. А потім чую — він говорить... Не бубонить собі під ніс, ні, а саме говорить, неначе з кимось розмовляє. Вирішила, що це він мені каже. Що таке, запитую, дідусю? А він мене не чує. Тепер, коли мені відомо про фамільні карти, розумію, що він розмовляв з кимось із вас. Може, навіть із Джуліаном. Ну, Джуліан чи ні, не знаю, але після розмови дідусь скоренько зліз з драбини, сказав мені, що мусить відлучитися на кілька днів, і поспішив у дім. Та не встиг відійти далеко, як зупинився та повернувся назад. Тоді-то він і сказав мені: якщо б до нас заїхали Джуліан та Джерард, то маю назватися його опікункою. Мовляв, я дочка його вірної прислуги, яка померла. А невдовзі дідусь сів на коня і поїхав, прихопивши двох коней на зміну. Меч теж був при ньому.
Дарі перехопило подих, опісля вона продовжила:
— Повернувся він опівночі, й не сам, а з ними обома. Джерард був ледве живий. Ліва нога переламана, весь лівий бік потовчений так, що живого місця нема. Джуліану теж добряче перепало, правда, кістки були цілі. У нас вони пробули трохи менше місяця. Я ще не бачила, щоб рани на людях загоювалися так швидко. Поправившись, обоє позичили у діда пару коней і поїхали. Після того не приїжджали.