Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна

5

Пожовуючи стеблинку, я лежав на траві коло річки і, сперши голову на руки, дививсь, як крутиться млинове колесо на протилежному березі. Над плесом, де кипіла піна, мінилася барвами невелика веселка, і час від часу вітер доносив до мене краплі води. Безперервне плюскотіння води та шум колеса глушили решту звуків лісу. Цим млином давно ніхто не користувавсь. Я милувався ним, бо вже кілька століть не бачив нічого подібного. Дивився на колесо і, слухаючи шум води, не просто відпочивав. Було в цьому видовищі й щось гіпнотичне.

Ми гостювали в Бенедикта третій день, і Ґанелон ходив у місто шукати розваг. Учора я теж вирушив разом з ним і з'ясував усе, що мене цікавило. Сьогодні ж мені не до розваг. Приймати рішення та діяти потрібно було швидко. У таборі все пройшло як по маслу. Бенедикт припильнував, щоб нас як слід нагодували, дав нам обіцяні карту та лист. Ми покинули табір, коли сходило сонце, а в полудень були вже у маєтку. Зустріли нас добре, показали, хто де житиме, а після того ми подалися до міста, де й пробули.

Бенедикт ще кілька днів збирався провести в полі. І поки його тут не було, я мав провернути одну справу. А це означало, що на мене чекає пекельна скачка. Про щедру на задоволення неквапну подорож не могло бути й мови. Мусив якнайшвидше пригадати всі потрібні тіні та вирушати у дорогу.

Гостини в цьому відображенні, що так нагадувало Авалон, можна було б назвати цілющими, якби не мої далекосяжні плани та постійні перешкоди на шляху до їхнього здійснення. Вони перетворилися на справжню манію, я повсякчас думав тільки про них. Та розуміти суть проблеми — це одне, й зовсім інше — її розв'язати. Тому всі ці знайомі краєвиди та звуки лише на короткий час відволікли увагу, після чого я знову з головою поринув у свої величні задуми.

Справа мала скластися бездоганно. Я збиравсь однією поїздкою вполювати двох зайців. Головне — зробити все непомітно, щоб не збудити нічиїх підозр. А це означало, що від пізнього вечора аж до самісінького ранку тут не буду. Я домовився з Ґанелоном, щоб у разі чого він прикрив мене.

Голова моя погойдувалася в такт рипінню колеса. Я вигнав із думок увесь непотріб та почав пригадувати, як має виглядати цей пісок, які в нього колір і температура, який там вітер, запах солі у повітрі, хмари в небі...

Потім задрімав. Мені снився сон, але не про місце, котре я шукав.

Увижалося величезне колесо рулетки, й на тому колесі стояли ми — всі-всі-всі. Мої брати та сестри, я, ще якісь люди — і ті, яких я знав колись, і ті, яких знаю тепер. Воно крутилося, й ми хто опускавсь, а хто підіймавсь. Усі, хто був на тому колесі, мали свої сектори. Опиняючись у найвищій точці, ми вимагали зупинити колесо, та воно оберталося далі, й ми починали обурено верещати. Раптом колесо сповільнило хід. Я був саме на підйомі. Переді мною догори ногами висів хтось білявий, він благав та погрожував, проте його крики тонули в мішанині голосів. Обличчя нещасного потемніло, скривилося, на нього було страшно глянути. Після того, як я рубонув по мотузці, що тримала його за щиколотку, він упав і зник з очей.

Я був уже на шляху до вершини, як колесо сповільнилося знову, і раптом побачив Лоррейн. Вона енергійно махала рукою, підкликала до себе і гукала мене на ім'я. Я потягнувся до неї — дама була переді мною наче на долоні. Я хотів її, хотів їй допомогти. Та колесо понесло мене далі, й вона загубилася з виду.

— Корвіне!..

Я не звертав уваги на крики Лоррейн, бо дістався майже до верху. Крик пролунав удруге, та я вже згрупувавсь усім тілом, готуючись стрибнути вгору. Якщо це бісове колесо не зупиниться там, де хочу, то доведеться стримувати його самому, попри ризик зірватись і розбитися на смерть. І я приготувався до стрибка. Колесо клацнуло ще...

— Корвіне!..

Колесо віддалилося, потім поближчало, тоді почало танути у повітрі... Переді мною знову крутилося млинове колесо, а у вухах бринів звук мого імені, то виринаючи, то потопаючи, змішуючись із плюскотом води та розчиняючись у ньому.

Я протер очі, пригладив волосся, і коли робив це, мені на плечі впало кілька кульбабок та хтось неголосно захихотів у мене за спиною.

Мерщій обернувшись, відразу ж побачив її.

Вона стояла кроків за дванадцять від мене, висока струнка темноока шатенка з короткою стрижкою. На ній був фехтувальний жакет, у правій руці вона тримала рапіру, в лівій — захисну маску. Дивилася на мене і сміялася. Зуби її були білі та рівні, хоча й дещо задовгі. Мініатюрний ніс і засмаглі щоки вкривало ластовиння. Від неї віяло тією життєвою силою, що так вабить до себе й вигідно відрізняється від звичайної симпатичності. А надто — з висоти прожитих літ...

Вона відсалютувала рапірою і сказала:

— До бою, Корвіне!