Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна

Бенедикт кивнув.

— Моїм старим друзям тут раді завжди, — сказав він.

Усміхнувшись, я кивнув. Мене ображало, що він допускає, ніби я можу мати серйозні плани на тінь іншої тіні. І це я, той, який відчув на чолі — нехай і на коротку мить! — холодне полум'я корони Амбера!

Цікаво, міркував далі, а що сказав би Бенедикт, якби дізнався, що я, коли вже говорити по суті, маю прямий стосунок до появи пекельних наїзниць? І якщо розвивати таку логіку далі, то й у тому, що Бенедикт утратив руку, є моя провина. Втім, я вирішив просунутися в минуле ще на крок і перекласти цю провину на Еріка. Зрештою, то його вчинок спричинив моє прокляття!

І все одно, я дуже сподівався, що Бенедикт про це ніколи не дізнається.

Страх як кортіло з'ясувати, яку позицію займає він стосовно Еріка. Коли зроблю хід, на чий бік пристане — на його, на мій чи залишиться осторонь? До того ж, я був більше ніж певен, що він ламає голову над тим, угамувалися мої амбіції чи продовжують тліти, і якщо вони тліють, то що робитиму далі. Отже...

Хто з нас першим порушить цю тему?

Зробивши кілька добрячих затяжок, я допив вино з келиха, налив ще, тоді знову затягнувся. Прислухався до звуків у таборі, свисту вітру, вурчання в шлунку...

Бенедикт ковтнув вина. А потім запитав:

— Які в тебе плани?

Неначе просто так, як про щось малозначуще.

Я міг би сказати, що не маю нічого конкретного, що просто радію свободі, щасливий, бо живий і можу бачити... Ще міг би мовити, що ситий по горло, принаймні тепер, і взагалі жодних планів не маю...

...І Бенедикт чудово зрозумів би, що я нахабно брешу. Він знав мене як облупленого.

І тоді я сказав:

— Чи тобі не знати моїх планів...

— Якщо звернешся до мене по підтримку, то відповім тобі відмовою, — застеріг Бенедикт. — Амбер і так переживає нелегкі часи, а тут ще ти зі своїми амбіціями...

— Ерік — узурпатор.

— Я бачу в ньому регента, от і все. У такий час кожен з нас, хто висловить претензії на трон, наразиться на звинувачення у захопленні влади.

— Тобто, ти віриш, що батько живий?

— Так. Живий, але в скруті. Він робив кілька спроб зв'язатися зі мною через карти.

Мені вдалося зберегти вираз байдужості. Отже, так було не тільки зі мною.

Якби я почав розповідати про нашу останню розмову, це виглядало б як лицемірство, безпринципність та безсоромна брехня. Адже тоді, п'ять років тому, під час того напівзабутого контакту, батько сказав мені посісти трон. Хоча він мав на увазі, найімовірніше, регентство...

— Ти не підтримав Еріка, коли він зайняв трон, — сказав я. — Чи підтримаєш його тепер, коли він на троні, якщо раптом хтось виступить проти нього?

— Я вже казав, — відповів Бенедикт. — Для мене Ерік — просто регент. Не скажу, що я в захваті від нього, але не хочеться, щоб у Амбері знову спалахнула якась міжусобиця.

— І ти його підтримаєш?

— Усе, що я хотів сказати, вже мовлено. Ти завжди будеш бажаним гостем в Авалоні, тільки не думай, що я дам тобі скористатися ним як плацдармом для наступу на Амбер. Не знаю, що думаєш про це ти, зате тобі відомо, як вважаю я.

— Так, ти все прояснив, — кивнув я Бенедикту.

— Тепер, коли ти вже знаєш, і далі бажаєш погостювати в Авалоні?

— Уже вагаюся, — зізнавсь я. — А це твоє бажання — не допустити війни в Авалоні, — воно однакове для всіх?

— Тобто?

— Хочу сказати, що коли комусь запрагнеться, не питаючи мого дозволу, повернути мене до Амбера, — битимуся до останнього, аби лише не повторилася стара історія.

Жорсткі зморшки на обличчі Бенедикта розгладилися, погляд ледь потупився.

— Тільки не подумай, що видам тебе, Корвіне. Невже вважаєш, що я такий жорстокий і хочу, щоб тебе ув'язнили в тюрмі, осліпили, а може, й накоїли щось гірше? Тут ти завжди будеш бажаним гостем, а свої страхи й амбіції залишай на кордоні.

— У такому разі я хочу тут погостювати, — сказав я. — Війська в мене нема, та й не по рекрутів приїхав сюди.

— То знай: у нас тобі завжди будуть раді.

— Дякую, Бенедикте! Не сподівався зустрітися з тобою тут, тож дуже радий, що це сталося.

Він ледь помітно порожевів і кивнув.

— Мені також приємно, — мовив Бенедикт. — Скажи чесно: я перший з наших, кого ти зустрів після втечі?

Я кивнув, підтверджуючи це.

— Так. І згоряю від цікавості, як вони... Є якісь важливі новини?

— Ніхто не вмер, усі живі, — повідомив Бенедикт.

Ми обидва засміялись, і я зрозумів, що доведеться вислухати всі сімейні плітки стосовно мене. А зрештою, воно було того варте.

— Я ще збираюся побути тут, у полі, — сказав Бенедикт. — Дозори пильнуватимуть доти, доки не стане остаточно зрозуміло, що жодна нападниця не вціліла. Мабуть, пробудемо тут з тиждень, поки закінчимо.

— Он як? То що, перемога не була остаточною?

— Гадаю, що була, просто люблю доводити почате до кінця. Потратимо трохи часу, зате впевнимося, що все чисто...

— Розумно, — погодивсь я.

— ...Тому, якщо не прагнеш залишатися в таборі, чому б тобі не поїхати у місто, бути ближче до центру подій? Я маю в Авалоні кілька жител. Спеціально для тебе тримаю невелику садибу. Як на мене, там непогано. Це недалеко від міста.