Так казав Заратустра. Жадання влади
- Автор: Ницше Фридрих Вильгельм
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Год: Основи
- ISBN: 5-308-01381-0
- Переводчик: Анатолій Васильович Онишко
- Жанр: Философия
Электронная книга - «Так казав Заратустра. Жадання влади». Краткое содержание книги:
Все знудьгувалося за тобою, поки ти сім днів був на самоті,— вийди з печери! Все на світі хоче бути твоїм лікарем!
Невже до тебе прийшло нове, гірке і гнітюче пізнання? Ти лежав, мов учинене тісто, твоя душа підійшла й набухла понад усі межі.
— О мої орле і зміє,— відповів Заратустра,— гомоніть, гомоніть собі далі й дайте мені послухати вас! Мене так підбадьорює ваша бесіда,— де гомонять, там світ лежить переді мною, мов сад.
Як мило, що є слова і звуки: хіба слова і звуки не веселка й маревні мости між навіки роз'єднаним?
У кожної душі окремий світ, для кожної душі будь-яка інша душа — потойбічний світ.
Якраз марево схожості між найподібнішими душами найбільше вводить в оману, бо через найменшу розколину найважче перекинути міст.
Для мене — як може щось бути поза мною? Ніякого «поза мною» не буває! Однак, почувши звуки, ми забуваємо про це; як любо, що ми забуваємо!
Хіба речам дають імена і звуки не для того, щоб речі бадьорили людину? Яка прекрасна навіженість — говорити: мовою людина танцює над усіма речами.
Яка мила будь-яка мова й будь-яка омана звуків! Звуками наша любов танцює на барвистих веселках.
— О Заратустро,— озвались на те орел і змія,— для тих, хто думає по-нашому, всі речі танцюють самі по собі: підходять, подають руки, сміються і розлітаються,— і знову сходяться.
Все йде, все повертається, вічно крутиться колесо буття. Все вмирає, все розцвітає знову, вічно тече рік буття.
Все ламається, все знову припасовується — вічно будується той самий дім буття. Все розлучається, все знову вітається — вічно зберігає собі вірність перстень буття.
Буття з'являється кожної миті, довкруг кожного «Тут» перекочується куля «Там». Скрізь середина. Стежина вічності — крива.
— Ну ж хитруни і катеринники! — відповів Заратустра й знову всміхнувся.— Ви добре збагнули, що сталося за ці сім днів,—
що мені в горлянку заповзло те страховище й душило мене! Та я відкусив йому голову й виплюнув її геть.
А ви — ви вже склали з цього пісеньку для ліри-катеринки? Я ще лежу стомлений після кусання і плювка, знесилений власним спасінням.
І ви на це все дивилися? О зміє і орле, вас також не обминула жорстокість? Вам, як і людям, кортіло подивитись на мої великі муки? Але ж людина — найжорстокіша тварина.
Досі найдужче на світі її тішили трагедії, бої биків та розпинання; а коли людина винайшла собі пекло, то воно стало їй небом на землі.
Коли волає велика людина — до неї притьмом, висолопивши язика від насолоди, летить мала. Вона це називає «співчуттям».
Мала людина — надто поет — з великим запалом словами звинувачує світ! Слухайте, та не прослухайте в кожній скарзі втіхи!
Такі вже оскаржники життя: життя долає їх за одну мить. «Ти любиш мене? — зухвало запитує воно.— Потерпи ще, не маю для тебе часу».
Людина — найжорстокіша тварина щодо самої себе; скрізь, де почуєте «я грішник», «я несу свій хрест», «я покутник»,— не прослухайте втіхи, прихованої в скаргах і оскарженнях!
А сам я — хіба я не хочу стати оскаржником людини? Ох, орле і зміє, досі я засвоїв тільки таке: для найліпшого людині бракує найзлішого,—
тільки в найзлішому її найбільша міць, найкращому творцеві потрібен найтвердіший камінь, а людина з ліпшої мусить ставати злішою.
Я прикутий не до мученицької колоди знаття про людське зло, а до крику, яким ще ніхто не кричав:
— Ох, чому найбільше людське зло таке мізерне! Ох, чому найбільше добро таке мізерне!
Велика відраза до людини — ось що заповзло мені в горлянку і душило мене; душило й провісництво віщуна: «Все однакове, ніщо не винагороджується, знання душить».
На мене насунули довгі сутінки, налягла смертельно стомлена, смертельно п'яна скруха, що, позіхаючи на все горло, казала:
Вічно повертається людина, від котрої ти стомився, мала людина,— так, розтягуючи слова, позіхала моя скруха і ніяк не могла заснути.
Земля людей обернулася для мене на печеру, її груди запали, все живе стало людською гниллю, кістками та спорохнілим минулим.
На всіх людських могилах сиділи мої зітхання і не могли піднятися, зітхання і запитання каркали, душили, гризли і нарікали день і ніч:
— Ох, людина вічно повертається! Мала людина вічно повертається!
Якось я бачив їх обох, найбільшу і найменшу людину, голими: надто схожі вони одна на одну, навіть найбільша — ще надто людина!
Найбільша надто мала! — ось причина моєї відрази до людини! А вічне повернення навіть наймізернішої людини — причина відрази до будь-якого існування!