Чорний лабіринт. Книга друга

— Господи, та ви ж самі у Кракові декларували спорідненість програм…

— Ну то й що?! — Ленкавський підвівся з крісла і, розминаючи закляклі ноги, заходив по кабінету навкруг столу. — Хай собі пишуть! Кожне слово, сказане про організацію, хоч би яке воно було, нам на користь, бо то — реклама, то ще одна звістка світові про те, що ми існуємо і боремось… Ні, друже, маємо бути вище дріб'язкових образ на якусь там пресу. То най дурні випадають з сідла, а ми мусимо твердо стояти на своєму.

— Святі архангели… — Стецько важко опустився в крісло. — Я заздрю вам… Вас, друже, і в ступі не влучиш…

— То правда, не дамся.

Вони знову надовго замовкли. Стецько думав про свою нестриману, норовисту вдачу, яка часто шкодила йому. От і зараз цей обскубаний філософ, від якого на версту тхне кислим потом, знову зверху. І як він уміє повернути собі все на користь. Розумний, як змій, і небезпечний… Ох, небезпечний. Того й гляди, вкусить, а хвостом мете і дивиться на тебе, як той покірний. пес, що потяг із твого столу шмат сала. Та постривай, — голубе, я таки виставлю тебе перед Степаном. Як на ярмарку на шпичку посаджу, хай бачить, який ти є. Арманьяк попиваєш, від свого вірного Павелка презенти приймаєш, а того, певне, і не відаєш, що твій зв'язковий з тереновим проводом у Парижі — злодій! Разом з дружками обібрав ювелірний салон Маркуса, І тепер його шукає французька поліція. Про це вже й «Українське життя» пише. Ось хай-но тільки з'явиться Бандера… Але що це він так забарився?

Ленкавський схопив себе за лікоть, підпер підборіддя долонею і все ходив і ходив круг столу, обдумуючи ситуацію, що останнім часом складалася не на його користь. Принаймні так він її розумів. Цей ранній виклик до Бандери був свідченням правдивості його побоювань. Учора вдень і ввечері він пробував розшукати «вождя», щоб порадитись відносно ультиматуму Радянського командування американській військовій адміністрації в окупаційній зоні Німеччини. Справа набувала серйозного повороту. Цей напад боївки Гака на комісію з репатріації, санкціонований Стецьком (більшої дурості той вигадати не міг), був тією краплею, що перелила роздратування совітів через край. Спливло на поверхню все, що творить по таборах Ді Пі оунівська діаспора. Поповзли чутки, ніби американці збираються видати провід совітам, щоб позбутися клопоту і напруження, яке наростає в стосунках між недавніми союзниками. Хоч повірити важко, не такі американці, щоб добровільно передати совітам ножа, який вони, бандерівці, встромили під саму печінку Москві. А півтора мільйона переміщених… Та ні, який розумний позбудеться дешевої робочої сили, козирної карти в політиці. Звідки ж їм тоді брати людей для підривної роботи проти Радянської країни? Ну, видати не видадуть, а якось та мають відповісти союзникам, зважити на їхні вимоги, ультиматум, ноту, чи як іще назвати той документ, де совіти наполягають підкрутити гайку… Тож можна чекати якої завгодно халепи, а «вождя» з учорашнього дня неначе який дідько вхопив. Хтось бачив його «хорха» на околиці міста по дорозі на Аусбург. Зателефонував Гарлизі, думав, може, поїхав з інспекцією на фірму свіжої рибки попоїсти, проте чарівна пані Марійка відповіли, що ні… Схоже на правду, бо коли Бандера часом «інспектує» рибну фірму, Марійка завжди там, а це, виявляється, сидить вдома… Куди ж тоді він їздив? Де цілісіньку ніч пропадав? З ким зустрічався? Все то питання непрості. Може, навіть важливіші за чутки, що повзуть із Нюрнберга. Там, у поінформованих колах, гадають, що реакцією на совітську ноту може бути видача декого з верховодів ОУН Міжнародному трибуналові. Не приведи господи до такого дожити. Тоді випливе таке, що й тим, які нині сидять на лаві підсудних, не снилося. Націоналісти не лише перейняли програму націонал-соціалізму, вони пішли далі, засукали рукави і взялися різати, нищити, проливати людську кров. Правда, все те його особисто не стосується: він нікого не зарізав, не вішав, не душив кремпульцями. Що ви? Темні, а ще, боронь боже, криваві справи — і професор Ленкавський? Та таке й уявити годі. І все-таки, де Бандера був тієї ночі? Може, вже вів таємні переговори, кого з них кинути на нюрнберзьку лаву підсудних. Він такий, рідного батька не пожаліє… Але ні, рано заповзає під ребра холодна змія страху. Прецінь, раніше в нього не було таємниць. Недарма ж називають його тінню. Два Степани — одна душа!