Чорний лабіринт. Книга друга

— Хочу порадитися з вами, панове… — Бандера хруснув пальцями, неначе розчавив у долонях горіха. — Як нам бути з Лебедем і його прихвоснями, що величають себе опозицією? Маю неспростовні дані про зраду національної ідеї та інтересів проводу. Лебедь торгує людьми організації, продає наших хлопців в американські розвідшколи, а бариші кладе до кишені. До власної кишені, панове! Минаючи організаційну касу…

— Ганьба! — вихопився Стецько.

— Розкол триває… — невпевнено висловився Ленкавський.

— Він тільки референт закордонних справ проводу, — демонстрував обурення прем'єр, — а поводиться так, ніби вже захопив владу…

— Кожна влада потребує грошей… — знову філософськи зауважив Ленкавський. — Думаю, Лебедь показує нам шлях, і коли ми ним не скористаємось, операцію «Богун» доведеться відкласти.

— Ні на день! — загарячкував Стецько. — Хто ми тут без зв'язку з краєм? А так ми представники… воюючої… України! Вони змушені будуть рахуватися з нами, а не з Лебедем… Їм інакше не випадатиме!

— Кому це — їм? — запитав Ленкавський.

— Американцям! Холера б їх забрала…

— От бачите, шановний… — Він ледве не сказав «прем'єре». — Ви самі відповіли на запитання, яке всіх нас вельми турбує. Каса порожня! Хто може її наповнити й не дати нам загинути? Американці! Досить нам розігрувати ображених курсисток. Так, Лебедь зрадник і вартий шибениці. Він її не мине, запевняю вас… Проте наша політика має бути гнучкою, інакше… Е, та що там казати…

— А ти кажи, кажи, — підвівся з крісла Бандера.

— Прецінь, усе тобі відомо, Степане… Хіба раз ми з тобою говорили, що треба топтати стежку до військових… Лебедь кинувся до них, а ми вже кричимо гвалт… Давайте дивитися правді в очі: грошей на висилку людей до краю у нас нема і нам їх ніхто, крім американців, не дасть. А для цього нам потрібен Кук. Без його авторитету головнокомандуючого силами спротиву на терені воюючої України наші акції падатимуть і далі…

— Лебедь перетяг Василя Кука до свого коша, — сказав Стецько. — Це ж треба додуматись проголосити його президентом УГВР.

— То все дурниця. Кук член нашого проводу… — кииув Бандера. Він ходив уздовж столу, міркуючи над тим, що, певне, таки немає іншого виходу, коли вже Ленкавський, його тінь, його друге «я», висловлює вголос те, що він сам весь час обдумує після зустрічі з Кислицьким. Ці двоє ще не знають, що Лебедь нагострився друкувати фальшиві долари, а це надійний важіль для його дискредитації і перед американцями, і перед Куком, і перед усім світом… А воно непогано складається… Можна буде правдиві долари притримати, а тим, що йтимуть до краю, сунути до кишені фальшиві. Пустити в хід у краї їх однаково не зможуть, то яка різниця, що лежатиме в схроні — справжні а чи фальшиві купюри. Воно, правда, може статися, що хтось повернеться назад і вже тоді з'ясується, що долари таки фальшиві… Господи, про що це я думаю? Ще телятко в гузні, а я вже з довбнею… Зараз приведуть Климишина, почнуть допитувати, чи зробить усе, як домовлялись? Треба виправити розмову так, щоб не завдали ці дурисвіти хлопця до суду. Бо, як візьмуть на дибу, може не витримати, і тоді вже стане відомо, куди поділися з каси ті грубі мільйони. Ну, щось там прилипло і до Миколиних рук, але ж решта переведена до Нью-Йорка, і не на чиєсь там ім'я, а на його, Бандери. Цього разу, окрім нього, вже ніхто не зможе вибрати грошей з рахунку. Досить йому і тої науки, що подав Ріко. Ото паскуда! Ну, зажди, я ще з тобою поквитаюсь… Сказати їм про Ярого чи ні? Мабуть, треба сказати. Хай думають про свого провідника, як про такого, що все до останньої крихти віддає на організаційні потреби. А Климишина неодмінно треба висмикнути з-під їхніх кулаків.