Ніж, якого не відпустиш

22. Вілф і море тварин

Це дивно, Шум, але майже без слів, він перевалює через горб перед нами і котиться вниз, одностайний, але багатоголосий, ніби тисяча одинакових голосів співають одно і то саме.

Ага.

Співають.

— Що це? — питає Віола, не менше налякана чим я. — Це не армія, правда? Як вона може бути перед нами?

— Тодде! — гавкає Манчі з верхівки маленького горба. — Корови, Тодде! Гіганьцькі корови!

Віола кривить рот.

— Гігантські корови?

— Без поняття, — кажу я і вже починаю підніматися на невисокий горб.

Бо звук…

Як би мені його описати?

Так могли би співати зірки. Чи місяці. Але не гори. Задуже плавно для горів. Звук такий, ніби одна планета співає до іншої, звук високий, протяжний, повний різних голосів, які беруть різні ноти і спускаються вниз до інших різних нот, і всі разом тремтять у вервецці звуків, які сумні, але не сумні, повільні, але не повільні, і всі співають одне слово.

Одне слово.

Ми виходим на верх горба і під нами розгортається ще одна долина, річка теж спускається вниз до неї, а тоді пробігає через саму неї як срібна жила через камінь, і по цілій долині, ходячи від одного боку річки до другого, є створіня.

Створіня, подібних до яких я ще в житі не бачив.

Вони масивні, чотири метри ввисоту, вони покриті кудлатим, сріблястим хутром із товстим, пухнастим хвостом з одного боку і парою загнутих білих рогів з другого, роги виростають просто з їхніх лобів, а шия тягнеться вниз від широких плечей до трави долини внизу, а їхні широкі губи пасуть траву, коли вони проходять по сухій землі, і п’ють воду, коли переходять ріку, і їх тисячі, тисячі тягнуться від горизонту справа до горизонту зліва, і цілий їхній Шум співає одне слово, в різний час на різний лад, але одне слово тримає їх усіх при купі, тримає їх у гурті, коли вони переходять рівнину.

— Ось, — каже Віола звідкись з мого боку. — Вони співають ось.

Вони співають Ось. Переказують його один одному в свому Шумі.

Ось я.

Ось ми.

Ось ми тут.

Ось і все що важить.

Ось.

Це…

Можна я скажу?

Це ніби пісня сім’ї, де завжди всьо добре, це пісня належності, через яку ти відчуваєш належність просто коли її чуєш, це пісня, яка завжди подбає про тебе і ніколи тебе не покине. Якшо в тебе є серце, воно розіб’ється, якшо в тебе розбите серце, воно сцілиться.

Це…

Ого.

Я дивлюся на Віолу, вона рукою закриває рот, її очі вологі, але я бачу усмішку через її пальці, і я відкриваю свій рот аби говорити.

— Ви далеко не зайдете на пішо, — каже абсолютно інший голос зліва від нас.

Ми розвертаємося подивитися, моя рука тягнеться відразу до ножа. Чоловік правує порожньою фірою, в яку запряжено пару волів, він дивиться на нас із маленької бокової стежки, його рот роззявлений, ніби він забув його закрити.

Біля нього на сидіні лежить дробовик, ніби він просто собі поклав його туда.

Здалеку Манчі гавкає:

— Корова!

— Вони троха бояться тачанок, — каже чоловік. — Але на пішо тута ой небезпечно ходити. Возьмуть та й роздавлять.

І знову роззявляє рота. Його Шум, похований під тими всіма Ось від череди, здається, каже не набагато більше, чим його рот. Я зо всіх сил пробую не думати про деякі слова, шо в мене починає боліти голова.

— Я міг бим вас троха туда підвезти, — каже він, — якшо хочете.

Він піднімає руку і показує на дорогу, яка зникає під ногами череди, котра її переходить. Я навіть не думав про то, як ці створіня можуть перекрити нам дорогу, але неважко побачити шо пробувати пройти попри них — то погана ідея.

Я повертаюся і готуюся сказати шось, будьшо, аби тільки пошвичче забратися звіцци.

Але замісь цього стається дивовижна річ.

Віола дивиться на чоловіка і каже:

— Я звуся Гільді, — вона показує на мене. — А то Бен.