Ніж, якого не відпустиш
- Автор: Несс Патрик
- Серия: Ходячий Хаос #1
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: АССА
- ISBN: 978-617-7661-91-6
- Переводчик: Остап Українець
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Ніж, якого не відпустиш». Краткое содержание книги:
— Дай подивлюся, — кажу я. Він гавкає «Тодде», ніби погоджується, але коли я підхожу до нього то він загортає хвоста собі під живіт так далеко як лише дозволяє довжина. Я обережно його відгортаю, а Манчі постійно мурмоче до себе «Хвіст, хвіст».
— Ішобтисобідумала, — кажу я. — Вони таки працюють на собаках.
Віола дістала два диски зі свої торби. Вона втискає в них свої пальці і ті диски розростаються до пляшок для води. Вона стає на коліна біля річки, наповнює обидві і передає одну мені.
— Дякую, — кажу я але практично не дивлюся на неї.
Вона витирає свою пляшку. Ми секунду стоїмо на березі ріки, а вона кладе свою воду назад до торби, і вона тиха, але я вже знаю, шо вона так тиха, як коли пробує сказати шось важке.
— Я зовсім не хочу тебе образити, — каже вона, дивлячись просто на мене. — Але, може, мені варто прочитати ту примітку до мапи?
Я чую як червонішаю, навіть в темноті, і я відчуваю, шо зараз почну сваритися.
А тоді я просто зітхаю. Я змучений, і вже пізно, і ми знову біжимо, і вона права, хіба нє? І сваритися з нею я став би тільки через то, що не хочу, аби вона була права.
Я скидаю рюкзак і дістаю книжку, розгортаю мапу під обкладинкою. Я передаю книжку їй не дивлячись. Вона дістає свій ліхтар і світить ним на папір, перегортаючи до повідомленя від Бена. Дивно, але вона починає читати вголос, і зненацька, хоть голос і її, здається шо то Бен лунає над річкою, відгукується ще з Прентісстауна і ніби кулаком б’є мене в груди.
— «Ідіть до поселення вниз за рікою і далі через міст», — читає вона. — «Воно називається Дальній Кут, і тамтешні люди мають радо тебе прийняти».
— Вони й приняли, — кажу я. — Декотрі.
Віола продовжує:
— «Є речі, яких ти не знаєш про нашу історію, Тодде, і я прошу пробачення за це, але якби ти їх знав — опинився б у великій небезпеці. Єдиний твій шанс на теплий прийом — це твоя невинність».
Я відчуваю шо червонішаю навіть більше, але нащастя зараз досить темно аби хтось це побачив.
— «Тим часом із маминої книжки ти дізнаєшся більше, решту світу треба попередити, Тодде. Прентісстаун висувається. План розробляли роками, чекали тільки, коли останній хлопчик у Прентісстауні стане чоловіком…»
Вона піднімає погляд.
— Це ти?
— Це я, — кажу я. — Я був наймолоччим хлопчиком. Через двацять сім днів мені буде тринацять і за законом Прентісстауна я офіційно стану чоловіком.
І я не можу не думати про то шо мені показав Бен…
Про то як хлопчик стає…
Я закриваю і швидко кажу:
— Але я не уявляю, шо це означає — шо вони на мене чекають.
— «Мер планує захопити Дальній Кут і хто його знає, що ще. Ми з Кілланом…»
— Кілліаном, — поправляю її я. — Його звати Кілліан.
— «…ми з Кілліаном спробуємо відтермінувати це, наскільки зможемо, але точно не зможемо зупинити. Дальній Кут буде в небезпеці, і ти мусиш їх попередити. Завжди, завжди, завжди пам’ятай, що ми любимо тебе як рідного сина і відсилати тебе геть — це найважче, що нам доводилось робити. Якщо на те буде змога — ми побачимося знову, але передовсім ти маєш якомога швидше дістатися Дальнього Кута, а коли будеш там — ти мусиш їх попередити. Бен».
Віола знову підводить голову.
— Ця остання частина підкреслена.
— Я знаю.
А тоді ми добру хвилину нічого не кажемо. У повітрі відчувається провина, але, може, то все я.
Як знати, коли біля тебе тиха дівчинка?
— Моя провина, — кажу я. — То все моя провина.
Віола перечитує запис про себе.
— Вони повинні були тобі сказати, — каже вона. — Як же ти мав прочитати її, якщо ти не вмієш…
— Якби вони мені сказали, Прентісстаун би всьо почув у мому шумі і знав би шо я знаю. Ми би навіть з місця не зрушили, якби мені сказали, — я дивлюся в її очі і зразуж відвожу погляд. — Треба було дати її комусь прочитати, та й по всьому. Бен — хороший чоловік, — я стишуюся. — Був.
Вона знову згортає мапу і віддає її мені. Тепер у ній нема сенсу, але я обережно запихаю її під обкладинку книжки.
— Я можу почитати її для тебе, — каже Віола. — Книжку твоєї мами. Якщо хочеш.
Я стою до неї спиною і кладу книжку назад в рюкзак.
— Треба йти, — кажу я. — Ми вже витратили забагато часу.
— Тодде…
— За нами женеться армія, — кажу я. — Нема часу читати.
Ми знову рушаємо і з усіх сил біжимо так багато, так довго як можемо, але коли встає сонце, повільно, ліниво, холодно, і ми не спали, а не спали ми після робочого дня, такшо навіть коли за нами женеться армія ми ледве можемо швидко йти.