Ніж, якого не відпустиш

Вона хитає головою.

— Проповідник, який був у нас на кораблі, зовсім не такий. Пастор Марк. Він був добрий, і приязний, і коли говорив — то здавалося, що все буде добре.

— Ну, це зовсім непохоже на Аарона, — фиркаю я. — Він завжди казав, шо «Бог чує» і «Якшо один упаде — ми всі впадемо». Ніби він цього чекав.

— Я теж чула, як він таке каже, — вона схрещує руки на грудях.

Навколо нас дотепер Ось, воно всюди. Я повертаюся до неї.

— А він… Він зробив тобі боляче? Там на болоті.

Вона знову хитає головою і зітхає.

— Він щось говорив до мене, щось кричав, може, й проповідував, хто його знає, але коли я тікала — він біг за мною і далі говорив, а я плакала і просила в нього допомоги, але він не звертав уваги і далі проповідував, і я бачила зображення себе в його Шумі, коли я ще навіть не знала, що таке Шум. Я ніколи не була така налякана, навіть коли наш корабель падав.

Ми обоє дивимся на сонце.

— «Якшо один упаде — ми всі впадемо», — каже вона. — Що це взагалі означає?

І я, подумавши про це, розумію шо не знаю, тому я не кажу нічого і ми просто пірнаємо назад до Ось і дозволяємо йому затягти нас далі.

Ось ми є.

Ніде інде.

Через годину чи тиждень чи секунду, створіня починають рідіти і ми виходимо з іншого боку череди. Манчі зістрибує з фіри. Ми їдемо так помало, шо він точно не відстане, такшо я йому дозволяю. Ми ще не закінчили лежати на фірі.

— Це було дивовижно, — тихенько каже Віола, бо пісня вже починає пропадати. — Я й забула, наскільки в мене болять ноги.

— Ага, — кажу я.

— А що то було?

— Е… Великі творини, — каже Вілф, не розвертаючись. — Просто творини, та й по всьому.

Ми з Віолою дивимся одне на одного, ніби ми забули, шо він узагалі тут.

Як багато ми вибовкали?

— Е… А тоті творини якось називаються? — каже Віола, сідаючи, знову починаючи брехню.

— Ая, називаються, — каже Вілф, трохи попускаючи віжки тепер, коли ми виїхали з череди. — Чередяки, польорови або антафанти, — ми ззаді бачимо, як він знизує плечима. — Я їх називаю просто творинами.

— Творини, — каже Віола.

— Тварини, — пробую я.

Вілф оглядається на нас через плече.

— То ви шо, кажете, з Дального Кута? — питає він.

— Ая, відтам, — каже Віола, дивлячись на мене. Вілф киває їй.

— І шо, виділи-сьте там військо?

Мій Шум підскакує дуже високо вголос, і я не встигаю його заглушити, але Вілф далі, здається, не замічає того. Віола дивиться на мене, на її чолі видно тривогу.

— А шо то має бути за військо, Вілфе? — каже вона, її голос трохи затинається.