Ніж, якого не відпустиш

— До нього звикаєш, — кажу я. — Але чого так довго? Чого сім місяців?

— Бо стільки треба, аби встановити перший табір, — вона прикриває очі рукою, ніби дуже виснажена. — Ми з мамою і татом мали знайти найкраще місце для посадки кораблів і провести розтаборування, а тоді почати зводити перші будівлі, потрібні новоприбулим поселенцям. Контрольна вежа, склад, клініка, — вона дивиться на мене через пальці. — Стандартна процедура.

— Я ніколи не бачив контрольної вежі на Новому Світі, — кажу я.

Після цього вона сідає.

— Я знаю. Не можу повірити, що у вас навіть нема комунікації між поселеннями.

— То ви не релігійні поселенці, — кажу я, аж сам собі здаюся мудрим.

— А це тут до чого? — каже вона. — Чому б якась адекватна церква захотіла самоізолюватися?

— Бен каже, вони прийшли в цей світ за простішим житям, каже, шо були навіть суперечки на початку, аби знищити ядерні генератори.

Вона потирає ноги і дивиться на мене, а в дірці в дахові появляються зірки.

— Мої мама і тато були в такому захопленні, — каже вона. — Абсолютно новий світ, новий початок, всі ці плани на мир і щастя… — І вона замовкає.

— Вибач, шо то насправді не так, — кажу я.

Вона опускає погляд на ноги.

— Ти не проти будеш трошки постояти надворі, доки я засну?

— Так, — кажу я. — Без проблем.

Я беру свій рюкзак і йду на галявину, де колись були передні двері. Манчі встає з того місця, де він вже був скулився, і йде за мною. Коли я сідаю, він знову скулюється біля моїх ніг і засинає, щасливо попукуючи і по-собачому зітхаючи. Легко бути псом.

Я дивлюся як піднімаються місяці, зорі йдуть за ними, ті самі зорі й місяці, шо і в Прентісстауні, ті самі й тут, за краєм світу. Знову дістаю книжку, олив’яна обкладинка відсвічує в місячному світлі. Я перегортаю сторінки.

Я думаю, чи хотіла моя мама приземлятися тут, чи в її голові був лише мир, добра надія і вічне блаженство.

Я думаю, чи знайшла вона їх перед смертю.

Відцього в мене в грудях так важко, шо я кладу книжку назад до рюкзака і схиляю голову на дошки млина. Я слухаю, як пропливає річка, як листя шурхотить само до себе у кількох деревах, які стоять біля нас, і я дивлюся на тіні далеких горбів на горизонті і на неспокійні ліси на них.

Я зачекаю пару хвилин, тоді піду всередину і переконаюся шо з Віолою всьо добре.

А далі я чую як вона мене будить, минуло вже чорті-скільки годин, і в моїй голові сама каша, аж я чую як вона каже:

— Шум, Тодде, я чую Шум.

Я на ногах іще до того як встигаю прокинутися, заспокоюю Віолу, а розгублений Манчі шось скаржиться. Вони затихають і я наставляю вухо в ніч.

Шепіт шепіт шепіт чується, ніби вітерець шепіт шепіт шепіт без слів і дуже далеко, грозова хмара за горою шепіт шепіт шепіт.

— Треба йти, — кажу я, тягнучись до рюкзака.