Ніж, якого не відпустиш

Там п’ятнацять чи двацять будинків збилися докупи навколо ставка нанизу водоспаду, з якого знову починає текти ріка. Менша дорога відходить від цеї і веде просто до поселеня.

— Ми тута зійдемо, — каже Віола, і ми зіскакуємо і забираємо наші сумки з фіри.

— Так я й думав, — каже Вілф, знову оглядаючись на нас через плече.

— Дяка, Вілфе, — каже вона.

— Та прошу, — каже він, дивлячись в далечину. — Але ви ліпше пошукайте нічліг. Буде дощ.

Ми з Віолою автоматично дивимся просто вверх. У небі нема ні хмарки.

— Ммм, — каже Вілф. — Ніхто не слухає Вілфа.

Віола знову дивиться на нього, її голос знову стає нормальним, вона пробує зрозуміліше пояснити йому ситуацію.

— Ти маєш їх попередити, Вілфе. Будь ласка. Якщо ти чув про наступ війська — так воно і є, і люди мають бути готові.

Але Вілф каже тільки «Ммм», а тоді знову натягує віжки і повертає волів на роздоріжі до Ізвораша. Навіть не оглядається.

Ми дивимся, як він їде, а тоді повертаємся на нашу власну дорогу.

— Ох, — каже Віола, розминаючи ноги, готуючись іти далі.

— Я знаю, — кажу я. — Мої тоже.

— Думаєш, він правду казав? — питає Віола.

— Про шо?

— Про армію, яка розростається на марші, — вона знову наслідує його голос. — З кождим разом росте.

— Як ти це робиш? — питаю я. — Ти ж навіть не звіцци.

Вона знизує плечима.

— Ми з мамою колись так гралися, — каже вона. — Розповідали історію, і за кожного персонажа говорили іншим голосом.

— А мій голос можеш зробити? — кажу я, вже уявляючи це.

— Хоч шоб я сказала тобі шонебудь? — вищирилась вона.

— Це вопше на мене не похоже, — хмурюся я.

Ми далі йдемо по дорозі, Ізвораш зникає за нами. Їхати на фірі було гарно, але то вам не спати. Ми пробуємо йти так швидко як лише можемо, але переважно йдемо повільно. Плюс може армія реально відстала від нас, може їй реально прийдеться чекати десь за створінями.

Може. Може й ні. Але через півгодини знаєте шо?

Йде дощ.

— Треба слухати Вілфа, — каже Віола, дивлячись вверх.

Дорога знову вернулася поблище до річки, і ми знаходимо непогане укритя на нас двох. Тута ми поїмо, почекаємо, чи перестане дощ. Якшо ні — то в нас всеодно не буде вибору, крім як іти під ним. Я навіть не дивився, чи Бен спакував мені макінтош.

— Що таке макінтош? — питає Віола, коли ми з нею сідаємо під двома різними деревами.

— Дощовик, — кажу я, передивляючись рюкзак. Ні, макінтоша нема. Шикарно. — І шо я тобі казав про слуханя?

Якшошо, то я ще почуваюся трохи спокійно, хоть, певно, не варто би. Пісня Ось дотепер відчувається так, ніби її співають біля мене, хоть я її й не можу чути, хоть вона й на рівнині за багато миль звіцци. Я розумію, шо наспівую її, хоть у ній і нема мелодії, я пробую відчути це відчуття пов’язаності, належності, відчути, як воно — мати когось, хто знає шо Ось ти є.

Я дивлюся на Віолу, котра їсть фрукти зі свого пакетика.