Ніж, якого не відпустиш
- Автор: Несс Патрик
- Серия: Ходячий Хаос #1
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: АССА
- ISBN: 978-617-7661-91-6
- Переводчик: Остап Українець
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Ніж, якого не відпустиш». Краткое содержание книги:
Я думаю про книжку моєї мами, котра дотепер у моєму рюкзаці.
Історії в голосах, я так думаю.
Чи я би витримав, якби почув голос свої мами?
Віола зминає пакетик від фруктів, які вона шойно доїла.
— Це були останні.
— В мене ще є троха сиру, — кажу я, — і троха сухої баранини, але треба починати добувати шось самим.
— Ти маєш на увазі красти? — каже вона, піднімаючи брови.
— Я маю на увазі полювати, — кажу я. — Але може й красти, якшо треба буде. А ще є дикі фрукти, плюс я знаю деякі корінці, які можна їсти, якшо перше їх проварити.
— Гмм, — хмуриться Віола. — На космічному кораблі не дуже-то навчишся полювати.
— Я можу тобі показати.
— Добре, — каже вона, пробуючи зробити радісний голос. — Але хіба тобі не потрібна рушниця?
— Ні, якшо ти хороший полювальник. Кролів легко полювати з сильцями. Рибу — з жилками. Можна полювати білок з ножем, але там небагато м’яса.
— Кінь, Тодде, — тихенько гавкає Манчі.
Я сміюся, вперше за, здається, вічність. Віола теж сміється.
— Ми не будемо полювати на коней, Манчі, — я протягую руку аби його погладити. — Тупий пес.
— Кінь, — знову гавкає він, піднімаючись і дивлячись на дорогу в тому керунку, з якого ми прийшли.
Ми перестаємо сміятися.
23. Ніж не сильніший за людину, котра його тримає
На дорозі чути звук копит, далекий, але він близиться на повному галопі.
— Хтось з Ізвора? — каже Віола, в її голосі надія і сумнів.
— Ізвораша, — кажу я, встаючи. — Треба ховатися.
Ми швидко перепаковуємо торби. Ми забились у вузеньку посадку між дорогою і річкою. Дорогу перейти не ризикнемо, за спиною річка, тому повалена колода — це наш найкращий варіант. Ми збираємо рештки речей і присідаємо за колодою, я тримаю Манчі колінами, всюди хляпає дощ.
Я дістаю ніж.
Стук копит наближається, гучніший і гучніший.
— Лише один кінь, — шепоче Віола. — Це не армія.
— Ага, — кажу я. — Але послухай, як він швидко їде.
Тудум-тигдик-тудум-тигдик-тудум — отаке ми чуємо. Через дерева ми бачимо як наближається цятка вершника. Він швидко їде просто дорогою, хоть то і дощить, і хоть ночіє. З добрими новинами так не їздять, нє?
Віола дивиться на інший бік, на річку.
— Ти вмієш плавати?
— Ага.
— Добре, — каже вона. — Тогошо я не вмію.
Тудум-тигдик-тудум-тигдик-тудум.
Я чую гудіня вершникового Шуму, яке починає доноситися до нас, але наразі галоп звучить голосніше і я не можу його росчути.
— Кінь, — каже Манчі знизу.
Воно тут. Статичне биття копит. Спалахами. Чути частини слів. Їх… і Та… і Тем… і Туп… і більше і більше.
Я стискаю ножа міцніше. Віола більше нічо не каже.
Тудум-тигдик-тудум-тигдик-тудум-тигдик…
Швичче і Сутінки і Стріляй і Шобтам не…
І він їде по дорозі, повертає за маленький поворот, за який ми теж повертали, метрів за сто назад по дорозі, він вихиляється вперед…
Тудум-тигдик…
Ніж повертається в моїй руці, бо…
Перестріляй усіх і Вона була смачна і Темно тут…
Тудум-ТИГДИК…
Здається, я пізнаю…
ТУДУМ-ТИГДИК-ТУДУМ-ТИГДИК…
І він блище, і блище, аж поки майже…
А тоді Тодд Г’юїтт? Визвонює через дощ, через галоп, через річку, чисто як шкельце.
Віола зойкає.
І тепер я бачу, хто то є.
— Молоччий, — гавкає Манчі.
Це пан Прентіссмолоччий.
Ми пробуємо пригнутися ще нище під колоду, але толку з того, якшо ми вже бачимо, як він напинає віжки, зупиняє коня, кінь так дибиться шо майже його скидає.
Але тільки майже.
Не аж так, аби він випустив зброю, яку тримає під рукою.
Тодд, БЛЯХА, Г’ЮЇТТ! — волає його Шум.
— От гівно, — каже Віола, і я розумію, шо вона має на увазі.
— Ого-го, твою наліво! — гукає пан Прентіссмолоччий і ми доста блисько, аби бачити посмішку на його лиці і чути здивуваня в його голосі. — Ви йдете ДОРОГОЮ?! Ви навіть не догадалися ЗІЙТИ?!
Мої очі зустрічаються з Віолиними. Який у нас був вибір?
— Я чув твій Шум майже ціле твоє дурноверхе житя, хлопче! — він повертає свого коня то сюда, то туда, пробуючи зрозуміти, де конкретно ми є в цій маленькій посацці. — Ти думав, я не почую тебе, якшо ти просто СХОВАЄССЯ?