Ніж, якого не відпустиш

Але вони заслуговують того аби їх попередити, нє?

Але шо коли через це ми будемо в небезпеці?

Бачите? І яка тута правильна відповідь?

Такшо ми прослизаємо через поселеня як злодії, перебігаємо з доку в док, ховаємось, аби нас не побачили з містечка на горбі, чекаємо так тихо, як лише можемо, бачимо як худа жінка заносить кошик до курника, шо стоїть під деревами. Поселеня достатньо маленьке, аби ми через нього прослизнули ще до того, як сонце повністю зійде, і ми вже вийшли з іншого боку, і вернулися на дорогу, ніби його ніколи не існувало, ніби цього ніколи не ставалося, навіть із нами.

— От і минуло наступне поселення, — шепоче Віола, коли ми оглядаємось назад нас і дивимося, як воно зникає за поворотом. — Так ми й не дізнаємось, як воно насправді називається.

— І зараз ми реально не знаємо, шо дальше, — шепочу я у відповідь.

— Треба йти, доки не прийдемо до Притулку.

— А тоді шо?

На це вона нічо не каже.

— Багато ж ми надії на це покладаємо, — кажу я.

— Має ж бути щось, Тодде, — каже вона, хмурячи лице. — Там же має бути щось.

Я секунду мовчу, а тоді кажу:

— Певно, побачимо.

І так починається наступний ранок. Два рази на дорозі ми бачимо чоловіків з фірами, в яких запряжені коні. Обидва рази ми ховаємся в хащі, Віола рукою закриває морду Манчі, а я пробую робити свій Шум непрентісстаунським, аж доки вони не проходять.

Години йдуть, і нічо особливо не міняється. Ми більше не чуємо шепотіня армії, якшо це взагалі була армія, але ж немає ніякого сенсу то перевіряти, нє? Ранок знову перетворюється на день, і ми бачимо поселеня, яке стоїть високо на дальньому пагорбі. Ми самі виходимо на невисокий пагорб, річка лишається трохи в стороні, хоть ми й бачимо, як вона там далі розливається, ніби десь там починається рівнина, яку нам треба перейти.

Віола на хвилину наводить свої бінокулі на поселеня, тоді передає їх мені. На цей раз там десять чи п’ятнацять будинків, але навіть з віцтані вони здаються опшарпаними і старими.

— Я не розумію, — каже Віола. — За стандартним протоколом розселення, етап натурального господарювання уже давно мав би закінчитися. Тут очевидно є торгівля, то чому все таке вбите?

— Ти не так і багато знаєш про житя поселенців, правда? — кажу я, лише трошки повагавшись.

Вона стискає губи.

— Це шкільна програма. Я вчилася будувати успішні колонії, відколи мені було п’ять.

— Школа — це тобі не житя.

— Хіба? — її брови насмішливо піднімаються.

— Шо я тобі казав раніше? — відповідаю я. — Дехто з нас був задуже занятий виживаням і не мав часу вивчати шось про натурне господарюваня.

— Натуральне.

— Та пофіг, — я заставляю себе знову піти по стежці.

Віола бреде за мною.

— Доведеться вас дечого навчити, коли мої кораблі прилетять, — каже вона. — Це вже точно.

— А ми, зачухані дикуни, від радості маємо лизати вам зад, правда? — кажу я, а мій Шум шумить і в ньому чується не слово «зад».