Ніж, якого не відпустиш

— Та ні, доста повна, — кажу я, пережовуючи сир. — Повір мені.

— Я тобі вірю. Просто кажу, що розумію, чому люди хотіли тут поселитися. Багато родючої землі, багато потенціалу для людей, котрі хочуть почати нове життя.

Я жую.

— Люди помиляються.

Вона потирає шию і дивиться на Манчі, котрий нюшкує скраю греблі, певно, винюхуючи ткачиків, шо живуть десь там унизу.

— Чому ви тут стаєте чоловіками в тринадцять? — питає вона.

Я здивовано дивлюся на неї.

— Шо?

— Та нотатка, — каже вона. — Містечко чекає, доки останній хлопчик стане чоловіком, — вона дивиться на мене. — Нащо чекати?

— Так завжди велося в Новому Світі. Певно, шось із Писаня. Аарон завжди розводився, шо то символізує дату, коли ти куштуєш із Дерева Пізнаня і переходиш від невиності до гріха.

Вона чудно дивиться на мене.

— Звучить якось надумано.

Я знизую плечима.

— Бен завжди казав, шо насправді це тогошо маленька групка людей на ізольованій планеті потребує так багато дорослих, як лише можна, такшо в тринацять у тебе появляються перші реальні обов’язки, — я кидаю випадкового камінця в річку. — Не питай мене. Я просто знаю, шо в нас чекають до тринацяти років. Тринацять разів по тринацять місяців.

— Тринадцять місяців? — питає вона, піднявши брови.

Я киваю.

— У році лише дванадцять місяців, — каже вона.

— Ні, тринацять.

— Може, це тут, — каже вона. — Але там, звідки я, в році дванадцять місяців.

Я кліпаю.

— Тринацять місяців — це рік у Новому Світі, — кажу я, чомусь почуваючись тупим.

Вона дивиться на мене, ніби про шось думає.

— Я про те, що, залежно від того, скільки на цій планеті триває день чи місяць, тобі може бути вже… чотирнадцять років.

— Ну, так тута працює, — трохи жостко кажу я, бо мені це не подобається. — Мені стане тринацять через двацять сім днів.

— Насправді — чотирнадцять і ще місяць, — каже вона, дотепер рахуючи. — І це от наводить мене на думку, а наскільки тут усі…

— До мого днянародженя двацять сім днів, — твердо кажу я. Я встаю і знову надягаю рюкзак. — Пішли. Ми вже забагато часу потратили на балачку.

І аж коли сонце починає опускатися за вершини дерев, ми бачимо перший знак цивілізації: покинутий водяний млин на березі річки, його дах згорів ще хтозна скільки років тому. Ми йшли так довго, шо навіть не говорили, навіть не особливо пильнували на небезпеку, просто пішли всередину, покидали наші торби до стін і попадали на землю, ніби то було найм’якіше на світі ліжко. Манчі, котрий, здається, навіть не змучився, почав бігати всередині млина, задираючи лапу біля кожного стебла, яке пробивалося через потріскані дошки.

— Мої ноги, — кажу я, знімаючи капці і нараховуючи п’ять, ні, шість різних мозолів.

Віола змучено зітхає від іншої стіни.

— Нам треба поспати, — каже вона. — Хоч би що.