Ніж, якого не відпустиш

— Тсс! — тсскає вона, оглядаючись через плече на Вілфа, але він за всім тим, шо твориться в його Шумі, вже міг забути, шо взагалі нас підібрав. — Я не знаю, — шепоче вона мені на вухо, — але ти мені просто підіграй.

— Чому підіграти?

— Якшо ми переберемося на той бік череди, то вона буде відділяти нас від армії, правда?

Я про це не думав.

— Але шо ти робиш? Причому тута Бен і Гільді?

— У нього зброя, — шепоче вона, знов оглядаючись на Вілфа. — І ти сам казав, як люди можуть поставитись до твого походження. Так що воно ніби саме подумалось.

— Але ти говорила його голосом.

— Не дуже добре.

— Дуже! — кажу я, мій голос трохи заголосний від здивуваня.

— Тсс, — уже другий раз каже вона, але в поєднані з чередою створінь які наближаються і тим, шо Вілф очевидно не дуже розумний, ми могли би цілком собі нормально розмовляти.

— Як ти це зробила? — кажу я, всеще виливаючи на неї своє здивуваня.

— Це ж просто брехня, Тодде, — каже вона, знову пробуючи затсскати мене руками. — Ви тут що, не брешете?

Та ясно шо брешемо. Новий Світ і то містечко, з якого я (не казати назву, не думати про назву), здається, складається лише з брехонь. Але то інакше. Я вже був казав, чоловіки постійно брешуть, самим собі, іншим чоловікам, взагалі світу, але хто може вибрати шось путнє зі всіх інших брехонь і правд, котрі розливаються з твоєї голови? Всі знають, шо ти брешеш, але всі інші таксамо брешуть, то яка різниця? Шо це міняє? Це просто частина чоловічої річки, частина особистого Шуму, і деколи це можна вибрати, деколи ні.

Але чоловік не перестає бути собою, коли так робить.

А всьошо я знаю про Віолу — це то шо вона каже. Єдина правда, яку я маю — це та шо виходить з її рота, такшо на секунду, коли ото вона сказала, шо вона Гільді, а я Бен, і шо ми з Дальнього Кута, і вона говорила точно так як Вілф (хоть Вілф і не з Дальнього Кута), здавалося так, шо всьо то стало правдою, на якийсь момент світ змінився, на секунду він став зроблений з голосу Віоли, і він не описував речі, він робив речі, він міняв нас через просте проговореня.

Ой, моя голова.

— Тодде! Тодде! — гавкає Манчі, заскакуючи на кінець фіри, дивлячись на наші ноги. — Тодде!

— От же ж блін, — каже Віола.

Я зіскакую з фіри і хапаю його в руки, одною рукою затуляю йому писок, а другою знову хапаюся за фіру.

— Тд? — видихає він через затиснуті губи.

— Тихо, Манчі, — кажу я.

— Я навіть не знаю, чи це має сенс, — каже Віола, її голос знову витягується.

Я піднімаю голову.

— Ув, — каже Манчі.

Створіня проходить просто попри нас.

Ми в’їхали в череду.

В’їхали в пісню.

І на якийсь час я забуваю про всі-всі брехні.

Я ніколи не бачив моря, тільки на відиках. Озер там де я виріс таксамо не було, тільки річка і болото. Колись, може, були човни, але я їх не застав.

Але якби мені прийшлось уявляти собі море, то десь так я би його собі й уявляв. Череда оточує нас і забирає все навколо, залишає тільки небо і нас. Вона розходиться навколо нас як течія, іноді замічає нас, але переважно замічає тільки себе і пісню Ось, яка всередині череди така голосна, шо ніби на якийсь час захоплює ціле твоє тіло, і дає твому серцю енергію битися, а легеням — дихати.