Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна

Чим далі, тим більше я утверджувався в думці, що жоден з нас не достойний посісти батьків трон. Не вельми приємне відкриття, та що поробиш... У мене не раз виникало бажання списати на батька цю нашу нерівність, але, як на лихо, я надто довго знався з Фройдом, щоб не вгледіти в цьому егоїстичних мотивів. А крім того, у мене починали виникати сумніви у законності наших претензій. Якщо зречення не було і наш батько живий, то нам світило б щонайбільше регентство. Я не мав великого бажання сидіти на троні, чекати повернення батька і при цьому не знати, чим воно закінчиться. Зізнаюся чесно: боявся його, і то небезпричинно. Тільки дурний не убоїться вищих сил, яких не розуміє. Проте, хай би як називався цей титул, король або регент, я мав на нього більше прав, аніж Ерік. Відтак, я просто зобов'язаний боротися за нього. І якщо з батькового темного минулого мала постати якась сила та прийти мені на допомогу, й силою цією був би Дворкін, то краще, щоб ніхто не знав про нього ні сном ні духом, принаймні доти, доки я не здійсню свої наміри.

«І навіть тоді, — запитував я себе, — коли ця сила може зруйнувати Амбер, знищити всі його відображення, а заразом увесь світ, що я знав?» І сам собі відповідав: «Навіть тоді, коли це так. Хіба можна довіряти кому-небудь таку силу?» Що й казати, ми дуже практична сім'я.

Я випив ще вина, дістав люльку, прочистив її і набив тютюном.

— Оце, власне, й усе на сьогодні, — мовив до Бенедикта, оглядаючи плоди своїх старань, і потягнувся до каганчика, щоб прикурити. — Коли до мене повернувся зір і вдалося втекти з темниці, я покинув Амбер. Якийсь час мешкав у Тіні з назвою Лоррейн, там зустрів Ґанелона, і тепер ми тут.

— З якою метою?

Прикуривши, я всівсь і знову поглянув на Бенедикта.

— Бо тут неподалік був Авалон — той Авалон, який я знав колись.

Я навмисно не обмовився про те, що знав Ґанелона й раніше, і сподівався, що він зрозуміє мене так, як треба. Ця Тінь лежала порівняно близько від нашого Авалону, тож і місцевість, і більшість тутешніх звичаїв не мали б видаватися Ґанелону чужими. Не знаю, чи дасть це мені якісь вигоди у майбутньому, але наразі буде краще, якщо Бенедикт нічого про таке не знатиме.

Як і сподівався, він пропустив це мимо вух. Його увага була прикута до того, що здавалося йому цікавішим.

— Твоя втеча... — зацікавився він. — Як тобі це вдалося?

— Авжеж, без допомоги тут не обійшлося, — зізнавсь я. — З камери мене витягли. А потім... Словом, там є кілька ходів, про які навіть Ерік не знає.

— Розумію... — кивнув Бенедикт. Запитувати він нічого не запитував, але ж напевне сподівався, що я продовжу розповідь і назву своїх рятівників.

Пахнувши димом, я задоволено відкинувся назад, усміхаючись.

— Добре, коли є друзі, — сказав він, неначе погоджуючись із моєю думкою, якою я втішався, але не озвучив її. Врешті обізвався:

— Гадаю, що будь-хто з наших знайде в Амбері кілька вірних людей...

— Хочеться у це вірити, — відказав Бенедикт. І додав: — Я чув, що двері в твоїй камері були добряче подовбані, а ще ти спалив там лежак та розмалював стіни.

— Було діло, — погодився я з ним. — Довге ув'язнення так чи інакше впливає на розум людини. На мене воно точно подіяло. Пережив навіть періоди, і то чималі, коли мені здавалося, що я взагалі втратив розум.

— Не заздрю тобі, брате, після всього, що ти пережив, — похитав головою Бенедикт. — Аж ніяк не заздрю. Що збираєшся робити?

— Ще не визначився.

— А що скажеш на пропозицію залишитися тут?

— Навіть не знаю. Яка у вас обстановка?

— Я тут тепер за старшого, — пояснив Бенедикт. Було помітно, що він не вихваляється, а констатує факт. — Вважаю, що ми тільки-но знищили головну загрозу нашому королівству. І якщо не помиляюся, то нас чекає поки що порівняно спокійне життя. Ціна була, щоправда, високою, — він зиркнув на обрубок правиці, — але якщо невдовзі обстановка внормується, то значить, ми недаремно заплатили сповна.

І Бенедикт почав описувати справи в королівстві. Зображена картина загалом співпадала з тією, яку змалював нам у лісі молодий дезертир. Брат розповів мені про битву та перемогу в ній. Очільниця пекельних дів була вбита, її вершниці чкурнули хто куди. Більшість їх також перебили, а виходи з печер завалили камінням. Бенедикт вирішив залишити на полі бою невеликий загін, щоб зачистив територію, а його розвідники прочісували околиці, виловлюючи тих, хто не загинув у боротьбі.