Острови шторму та смутку. Гадюка
- Автор: Хоган Бекс
- Серия: Острови шторму та смутку #1
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: РІДНА МОВА
- ISBN: 978-966-917-551-9
- Переводчик: Віра Кошлата
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Острови шторму та смутку. Гадюка». Краткое содержание книги:
Однак головний Гадюка стає їй поперек шляху. Підступний і нещадний, він борознить океанські простори на кораблі, мародерствує і вбиває, лишаючи по собі тільки біль і страждання. У безкраїх океанських далях він — найнебезпечніший чоловік. І він — батько Мерріан. Її місія — захищати Острови. Та чи зуміє вона вистояти за них у бою, якщо доведеться пожертвувати своєю сім’єю, домівкою, коханим і, цілком імовірно, власним життям?
«Острови шторму та смутку» — епічний роман у жанрі фентезі з відважною героїнею, гострими дилемами і закрученим сюжетом!
Я піймаю спалах у його очах. Це повага чи любов? У всякому разі, він уже не сперечається — це марна справа — а навпаки, заражається бойовим духом. Вони досі тут — можливо, діють групами, і мене зовсім не здивує, якщо поміж Змій знайдуться ще й розбійники. Дуже ймовірно, що вони досі роблять підпали, щоб шалена пожежа не припинялася. На їхньому місці я б відійшла до моря, щоб не потрапити у пастку, й підтримувала полум’я із зовнішнього краю. Враховуючи те, наскільки близько він палає, сумніваюся, що вони далеко.
В далині лунає вибух, від чого земля йде ходором. В той час, як люди довкола заходяться криком, ми з Бронном переглядаємося.
— Чорний порох.
— Він зовсім здурів! — вигукує Бронн, не вірячи своїм очам.
Батько аж надто гучно про себе заявляє.
— Нам варто розділитися. Так імовірніше, що вони нас не помітять.
— Я прямую на південь, а ти на північ. Бережи себе!
Не встигаю здивуватися, як він нахиляється і ніжно цілує мене у щічку, а тоді йде, прикривши руками обличчя від диму. Попереду в нього довга дорога довкола Острова.
Немає часу зволікати, тож відправляюсь й собі шукати пригод. Ніхто, окрім мене, не йде в цьому напрямку, і доводиться оминати людей, які біжать назустріч. Вогонь наступає, і всі рятуються втечею. Коли підходжу ближче до полум’я, бачу багато поранених, повз мене проноситься чоловік. Його одяг палає, крики агонії просто нестерпні. Я кричу, щоб він упав й качався по землі, але він навряд чує, зрештою спотикається і падає. Підбігаю ближче. Не знаю, як допомогти, та як покинути його страждати наодинці? Але ще до того, як я до нього підходжу, він замовкає, очі широко розкриті і пусті. Принаймні він більше не відчуває, як полум’я пожирає його плоть. Жодна жива душа не заслуговує на таку жахливу смерть, і коли я вже прямую до лісосмуги, що розмежовує луги та море, то більше, ніж будь-коли, хочу зупинити батька. Звідси я бачу ліс, за яким ховається річечка; її гирло впадає прямісінько в океан. Якби я хотіла підживлювати цю страшну пожежу і дбала, щоб сама не згоріти, то однозначно трималася коло водойми.
Поміж дерев — моторошна тиша. Товща гілок та листя приглушує лемент, і сморід від диму та згорілої плоті також ледь чути. Тихо-тихенько крадуся у саме серце лісу уздовж річки і в руках міцно стискаю ножа — певна, що я тут не сама.
Небо над лісом кришталево чисте, сонце в зеніті, тож навіть у затінку дерев жахлива спека. Підозрюю, що левова частка цього тепла — від вогняної стіни, що прямує сюди. До того часу як вона перекинеться на ліс і поглине його, звідси треба втекти.
Краєм ока помічаю блискавичний рух, тож притискаюся до найближчого дерева. Повільно оглядаю все довкола й бачу одного з членів екіпажу «Діви» — він прямує якраз у моєму напрямку і розливає рідину із діжки, яку несе у руках. Як же моєму батькові вдалося переконати Змій, щоб ті пожертвували на цю авантюру чималий запас рому? На мить я завмираю, обираючи найкращий момент для удару, а тоді із замиранням серця усвідомлюю, що це Ґустав — юнак, хіба що на рік старший за мене. Ми не дуже добре знайомі — знаю лише його ім’я і що в нього немає друзів — та якби мені довелося ще раз прожити життя спочатку, він у жодному разі не числився б серед моїх людей. Ховаю ножа за пояс. Ґрейс добре натренувала мене в рукопашному бою, тому я вмію знешкодити противника, не вбиваючи його.
Коли Ґустав проходить повз моє дерево, я атакую. Однією рукою добряче заїжджаю йому у сонячне сплетіння, перебивши дихання, і ще до того, як він встигає оком змигнути, нижньою частиною своєї долоні добряче б’ю йому під підборіддя, від чого його голова відкидається назад і він падає без тями. Все це триває лічені секунди, і незважаючи на увесь жах того, що я знаходжуся на палаючому Острові, я відчуваю полегшення — я не розгубилася. Моя свідомість ясна, привиди з минулого не дістають. Я підповзаю до нього, щоб перевірити пульс — він мусить очуняти якраз вчасно, щоб утекти від вогню.
Збираюся підвестися, як враз холодне і гостре лезо впирається у мою шкіру.
— Ну-ну! Яка ж приємна несподіванка!
З усіх чоловіків, яких мій батько міг задіяти у цій місії, найменше я очікувала зіткнутися з Клівом, й усю радість від блискавичної перемоги над Ґуставом як вітром здуло. Зараз мені точно буде непереливки — Клів мріє довести до кінця те, що почав на катері.
Лезо на моїй шиї пустило трошки крові, проте нічого серйозного; він не хоче, щоб я дременула. Схопивши мене за волосся, він б’є мене головою об дерево, а другою рукою стискає моє горло. Я вже задихаюсь, коли він витягує ножа з-за мого пояса і викидає геть.
— Краще б ти втопився там у фіорді, — ой як нелегко говорити, коли ледве дихаєш.