Острови шторму та смутку. Гадюка

— Тоді точно не треба туди лізти, — тихо додає Ґрейс. Може, вони й праві, але мені байдуже.

— Він стирає з лиця землі Квітковий Острів!

— Вони й так, вважай, усі мертві, — каже Бронн, — нам варто рухатися дальше.

Я впиваюся в нього поглядом — чого він настільки байдужий? Ми таки зовсім різні, не зважаючи на всі наші почуття. І це дошкуляє сильніше, ніж я думала.

— Я не можу просто собі стояти й дивитися, — мій голос м’який, але невблаганний.

Бронн перезирається з Ґрейс.

— Гаразд! Твоя взяла. Як ти хочеш діяти? — хоч ентузіазму у Бронна не помітно, я відчуваю полегшення, що суперечка закінчилася.

— Коли підійдемо ближче, оцінимо ситуацію. На борту є трохи місця, щоб когось підібрати.

Не дуже багато, але є.

Нас зустрічає цілковите безладдя. Ще до того, як ми сходимо на берег, звідусіль чуємо лемент і нестямні крики — коли в спину добряче припікає, то це не дивно. Вогонь тисячами пащек пожирає все на своєму шляху і підступає до узбережжя: безпечних ділянок залишається все менше і менше. Ті, хто живе в центрі материка, взагалі не зможуть утекти. Я згадую про будиночок Йорена і до горла підступає туга. Я ненавиджу свого батька і його хворобливу порочність, такої ницості я ще не бачила.

— Залишайся біля судна! — звертаюся я до Ґрейс, як тільки пришвартовуємося до пристані, — інакше ми ніколи більше його не побачимо. Візьми на борт скільки вміститься — дітей першочергово — а тоді рушай. Ми з Бронном тебе наздоженемо.

— Що ви надумали?

— Я зупиню його! — вигукую я і, тільки-но ми підходимо ближче, стрибаю на землю.

У повітрі густий дим, він роз’їдає очі й дере горло. Паніка намертво взяла Острів у лещата, від страху люди божеволіють, тому шукаю когось, хто б упорядкував цей хаос. Погляд падає на гурт жінок, вони допомагають пораненим дійти до моря. Я підбігаю до них.

— У мене є судно! — я вказую у його напрямку, — моя подруга візьме стільки людей, скільки поміститься.

Найстарша з усіх жінок — її волосся таке ж біле, як і її шкіра, — спрямовує погляд туди, де Ґрейс уже піднімає дітей на борт.

— Дякуємо вам!

— Як це почалося?

— Я навіть не знаю… — починає вона і раптом замовкає.

Можливо, через те, що підійшов Бронн, а швидше тому, що помітила нашу форму Змій.

— Він мій друг, — не знаю, як упевнити її, що ми не несемо загрози, — ми прийшли, щоб допомогти.

Тепер вся увага жінки — на мене. Почервонілі очі аж іскряться від люті:

— Вони налітають на наші поселення, дощенту спалюють усі врожаї, — вона глипає на Бронна, — такі, як ти!

— Ми більше не служимо Гадюці!

Вона впивається у мене гарячковим поглядом:

— Тоді не дайте їм зовсім зруйнувати наші домівки, — просичавши це, вона повертається до своїх рідних.

Я хапаю Бронна за рукав і тягну вбік.

— Ми мусимо їх знайти — якщо вони ще тут. Ми не дамо їм все зруйнувати.

— Або ж вони тебе спіймають.

— Є час, щоб утекти.