Острови шторму та смутку. Гадюка
- Автор: Хоган Бекс
- Серия: Острови шторму та смутку #1
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: РІДНА МОВА
- ISBN: 978-966-917-551-9
- Переводчик: Віра Кошлата
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Острови шторму та смутку. Гадюка». Краткое содержание книги:
Однак головний Гадюка стає їй поперек шляху. Підступний і нещадний, він борознить океанські простори на кораблі, мародерствує і вбиває, лишаючи по собі тільки біль і страждання. У безкраїх океанських далях він — найнебезпечніший чоловік. І він — батько Мерріан. Її місія — захищати Острови. Та чи зуміє вона вистояти за них у бою, якщо доведеться пожертвувати своєю сім’єю, домівкою, коханим і, цілком імовірно, власним життям?
«Острови шторму та смутку» — епічний роман у жанрі фентезі з відважною героїнею, гострими дилемами і закрученим сюжетом!
Його чесність зводить мене з розуму. Стільки років я відчувала до нього страшенну злість — все тому, що дитиною я його покохала і ніколи не переставала любити. Мені варто було краще його пізнати, я мусила бачити, що насправді відбувається, однак я була сліпа. Нас обох розтерзали на шматки і недоладно зібрали докупи.
Я кивком показую на його зап’ястя з моїм браслетом.
— Ти зберіг його…
— Звичайно…
Сльози навертаються мені на очі, таке полегшення я відчула. Отже, я ані на мить не втрачала свого друга. А тоді я помітила його вираз, в якому відобразилася уся тяжкість вини та каяття. Якби ж він тоді пояснив мені, чому ми не можемо товаришувати, вберіг мене від болю втрати та приниження. Однак я розумію його тодішню жорстокість — я б не змогла ніяк змиритися з усім цим. Я надто кохала його. Тепер я його не звинувачую, тільки не його. Звинувачую мого батька.
— Пригадуєш, коли ти був ще юнаком, під час бурі ти прокрадався у мою каюту? Ти лягав під моїм гамаком і коли я простягала руку, ти її брав і тримав, поки я засинала?
Бронн киває головою і ностальгічно усміхається.
— Щоночі після твоєї Ініціації я опускала додолу руку… Я завжди тягтимуся до тебе.
На цей раз він ніжно бере мою руку у свою. Його очі стрічаються з моїми, вони вражають своїм смутком. Наші змарновані роки і втрачене щастя — плата за його життя.
— Здається, мені нікуди від тебе не подітися, — я промовляю, плекаючи надію, що не помилилася і він не чкурне від нас, тільки-но ми ступимо на тверду землю.
— Дуже на це схоже! — для нього це надто велике зобов’язання, але сьогодні я йому вірю. Він починає скидати свою Зміїну шкіру.
Я кладу голову на його плече і засинаю, тримаючись за його руку.
Коли впродовж ночі він міняється із Ґрейс, я прокидаюся — без його доторку світ не той. Лише вранці Бронн будить мене, щоб я заступила пост біля штурвалу, а в мене зуб на зуб не попадає, так промокла вчора.
— Не видніється «Діва» на горизонті?
— Ні! — Бронн чомусь похмурий.
— Гадаєш, він вирішив не гнатися за нами? — як це безглуздо.
— Я не впевнений, що це означає, але точно нічого доброго. Гадаю, нам слід йти далі.
Я здивовано витріщаюся на нього.
— А щогла? Хіба не треба знайти кращий корабель?
— Гадаю, сходити зараз на берег надто ризиковано. Якщо він навіть і вирішив припинити погоню, то всюди розіслав шпигунів. Нам не варто потрапляти їм на очі. До того ж ця щогла добре тримається. Моя думка — йти тим самим курсом.
Він має рацію: справді, якось дивно, що батько не показується на горизонті, хоч і добре те, що нам не потрібно тікати від «Діви».
Що ж, якщо Бронн вважає, що це судно благополучно витримає шлях до Шостого, я довірюся йому.
— Гаразд! Якщо Ґрейс дає добро, я лише тішусь! Чи дуже ми ризикуватимемо, якщо підійдемо ближче до берега? Крім Гадюки є ще повно небезпек. Морська звірюка може нас за раз проковтнути, якщо нам не пощастить попастись їй на шляху.
— Згоден!
Ніхто з нас ані словечком не обмовився про минулу ніч, але перед тим, як піти перепочити, Бронн накриває мої плечі покривальцем, і цей його жест зігріває мене так добре, як товстезна шерсть.
Наступні дні минають без пригод. Ми утрьох встановлюємо собі простий режим, чергуємо на вахті і відпочиваємо, а харчуємося сирою рибою та морськими водоростями, спійманими сіткою, яку знайшли в одному з ящиків.
Ми не поверталися до наших розмов першого дня — всі виснажені і робимо лише те, від чого залежить наше виживання.
Утім ми із Бронном тримаємся одне одного, і в наші стосунки знову повертається ця мовчазна інтимність, що віддзеркалюється у фізичній близькості. Торкаємося одне одного наче випадково — ось тут тернулися ліктями, там сплелися пальцями.