Моя неймовірна подруга

З нею відбувалося те, про що я вже згадувала раніше, і що вона сама пізніше визначила як «розмивання». Вона розповідала, що в неї було таке враження, мовби під час ясної ночі під повним місяцем на морі якась величезна, темна, грозова маса насувала по небу, проковтуючи найменші частки світла, з’їдаючи яскравий круг місяця і перетворюючи його блискучий диск на те, чим він був насправді: грубу, непоказну й незугарну матерію. Лілі ввижалося, що вона бачить, відчуває, — немовби насправді — як її брат розпадається. Ріно просто у неї на очах втрачав свій звичний образ, яким вона його знала: щедрого, чесного хлопця з приємними рисами обличчя, людини, якій довіряєш, дорогий її серцю образ того, хто завжди — скільки вона себе пам’ятала — її веселив, втішав, захищав. Там, серед гучних вибухів, на холоді, серед попелу та диму, від яких пекло у носі, серед запаху сірки, щось могутнє зруйнувало органічну структуру її брата, піддало його такому сильному тиску, що межі його обрисів розкололися, від чого зсередини його тіла полилася матерія, як магма, показавши їй, з чого насправді він складався. Кожна секунда тієї святкової ночі викликала у неї жах, їй здавалося, що від кожного найменшого поруху Ріно розпадався, розливався навколо себе, його обриси та межі розривалися, від чого і вона сама, і її обриси та межі теж ставали м’якими та вразливими. Неймовірним зусиллям їй вдалося повернути здатність володіти собою, так що ніхто навколо майже не помітив, в якому вона була стані. Правда і те, що в тому хаосі вибухів та спалахів я не дуже стежила за нею. Думаю, мене вразив зляканий вираз її обличчя. Я помітила, як вона з від­разою невідривно дивилася на тінь свого брата — найбільш неврівноваженого, найагресивнішого з усіх, що найбільше кричав прокльони та образи у напрямку балкона Солар. Здавалося, що вона — та, що ніколи й нікого не боялася, — злякалася. Але про всі ті враження я подумала вже згодом. У ті моменти я нею особливо не переймалася і почувалася ближчою до Кармели, до Ади, аніж до неї. Здавалося, що тоді, як і завжди, вона не потребувала чоловічої уваги. А от ми — на тому холоді, в тому безладді — без тієї уваги зовсім розгубилися. Нам хотілося, щоб Стефано, чи Енцо, чи Ріно припинили ту війну, обняли нас за плечі, притулили до себе і заспокоїли втішними словами. А замість цього ми стояли утрьох, притиснувшись одна до одної, щоб зігрітися, в той час, як вони з поспіхом хапали великі циліндри з гнітом, заворожені нескінченним запасом піротехніки Стефано, захоплені його щедрістю, збентежені тією кількістю грошей, яку перетворено на спалахи, іскри, вибухи, дим всього лише для того, щоб задовольнити жагу перемоги.