Український патріот з династії Габсбургів

Моя сотня зложена тільки з українців, безумовно мала національну українську свідомість, але боялася виявляти її, бо тоді кождого українця уважали політично підозрілим. Між собою жили в згоді. Старшини в сотні були самі німці (був оден поляк, але я усунув його). Страх українців перед переслідуванням доходив до того, що деякі признавалися до польської народности. За це я лаяв страшенно і казав їм. що коли я признаюся до українського народу, то й вони можуть це сміло робити. Це помогало й переносилося скоро до сусідніх сотень. Військова й моральна вартість моєї сотні представлялася дуже добре. Я взагалі уважаю українців найкращими жовнірами. Тільки вони трохи подібні до овець: як мають провід, котрому вірять, то підуть в огонь і в воду, тай виконають навіть річи, які виглядають неможливими до виконання. Мав я одного трубача. Називався Лука Бойко і походив з с. Бучини (Брідщина). Він під час одного бою в Карпатах дістав сильний шрапнельний постріл, який розтріскав йому праву руку. Мимо того, Бойко вискочив з окопів і побіг, щоб притягнути раненого товариша, який лежав перед дротами. Я кричу: «Бойку! Не йди туди, бо погибнеш». Але він мимо того пішов, притягнув товариша й тоді зімлів з упливу крови. Я зараз вислав його до шпиталю. Там прикинулася йому гангрена. Йому хотіли відрізати цілу руку. Тоді він утік зі шпиталю до мене. Здав я його до дівізійного шпиталю, де йому надрізали руку. Він виздоровів. Таких випадків дійсної самопосвяти й геройства золотого українського жовніра міг би я подати безліч. Згадаю тільки з моєї служби при У.С.С. старшого десятника Михайла Атаманюка з Кинашова (Рогатинщина), який в ріжних часах був шість разів ранений, Юру Бендейчука, молодого гуцула з Жабйого, незвичайно відважного хлопця, якого уважаю просто своїм приятелем і инших.

Що до моралі тих людей, то вона, як я сказав дуже висока. Говорю це, на підставі порівняння з жовнірами инших народів. Одну тільки хибу має український жовнір: він занадто добродушний і в тім уступає перед жовнірами инших народів, які знаю. На цю надмірну добродушність українського жовніра, яка доводить його до того, що він навіть покривджений, не протестує й не жалується, — не міг я спокійно дивитися. Я просто підбурював їх в таких випадках. Не раз прикликав я побитого польським офіцером жовніра, як тільки довідався про це, — й наказував йому зголоситись до рапорту в тій справі і заявити своєму комендантові, що робить це на мій приказ. Опісля, розуміється пильнував я, щоб справа не закрилася. Це була також одна з причин, із-за яких прозивали мене «соціалістом» і т. и. До характеристики українського жовніра скажу ще одно: він має такі нерви, які Гінденбург288 уважає необхідними для жовніра першої якости. Про це переконався я багато разів. Наведу один такий випадок: Коло села Кадлубиськ (повіт Броди) в осени 1917 р. лежали ми в окопах. Було досить спокійно. Нараз почали москалі стріляти гранатами. Один гранат упав в окопи між двох українських жовнірів, які лежали собі. І не вибух. Мабуть небагато знайдеться таких людей, які не скочили б на рівні ноги по такім гостинці від ворога. Одначе оба українські жовніри тільки мов на команду крикнули свою відому улюблену лайку й ані поворохнулися. Лежали спокійно дальше. Таких випадкив міг би я теж безліч оповісти. Словом уважаю українського жовніра за першорядний матерьял в світі.