Ніж, якого не відпустиш
- Автор: Несс Патрик
- Серия: Ходячий Хаос #1
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: АССА
- ISBN: 978-617-7661-91-6
- Переводчик: Остап Українець
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Ніж, якого не відпустиш». Краткое содержание книги:
— Чекай, — вона зупиняється на стежці і згинається в поясі аби перевести диханя. Я теж зупиняюся. — Мені треба води.
Я розвожу руки в жесті, який має означати «І?»
— Мені теж, — кажу я. — В тебе є?
Вона дивиться на мене з піднятими бровами.
— Ох.
— Ну, тута точно є річка.
— Тоді краще нам її знайти.
— Певно так, — я глибоко вдихаю і готуюся знову бігти.
— Тодде, — каже вона зупиняючи мене. — Я подумала…
— Так? — кажу я.
— Яскраве Світло, чи як там його?
— Так?
— Якщо на це подивитися з певного боку, — вона потишує голос до сумного неприємного звуку і знову це каже, — якщо на це подивитися з певного боку, то ми привели армію на Дальній Кут.
Я облизую сухість своїх губів. На смак як пил. І я знаю, про шо вона.
— Ти мусиш їх попередити, — тихо каже вона в темноту. — Вибач, але…
— Нам не можна заходити в інші поселеня, — кажу я.
— Не думаю, що можна.
— Аж до Притулку.
— Аж до Притулку, — каже вона. — Який, сподіваюся, буде достатньо великий, аби стримати армію.
Та й таке. Ніби нам мало було нагадувань до цього, ми зовсім самі. От справді-справді. Я, Віола, Манчі і темнота за компанію. На дорозі не буде нікого, хто допоможе нам, аж до самого кінця, та й то, враховуючи, як нам покишо щастило…
Я закриваю очі.
«Я Тодд Г’юїтт, — думаю я. — Настане північ, і я буду чоловіком через двацять сім днів. Я син своєї мами і свого тата, хай з Богом спочивають. Я син Бена і Кілліана, хай і…
Я Тодд Г’юїтт».
— Я — Віола Ід, — каже Віола.
Я відкриваю очі. Вона витягнула руку до мене, долонею вниз.
— Це моє прізвище, — каже вона. — Ід. І-де.
Я секунду дивлюся на неї, а тоді вниз на її протянуту руку, тоді протягую свою руку і беру її руку і стискаю всередині своєї і через секунду відпускаю.
Я знизую плечима аби поправити рюкзак. Я завожу руку за плече аби відчути ніж і переконатися шо він ще там. Я дивлюся на бідного, задиханого, скуцохвостеного Манчі, а тоді зустрічаюся очима з Віолою.
— Віола Ід, — кажу я, і вона киває.
І ми біжимо далі в ніч.
21. Решта світу
— Як воно може бути так далеко? — питає Віола. — В цьому нема ніякого логічного сенсу.
— А в цьому є якийсь інший сенс?
Вона хмуриться. Я теж. Ми змучені і шо далі то більше змученіші і пробуємо не думати про то шо ми бачили у Дальньому Куті і ми йшли і бігли таке враженя шо вже півночі і дотепер не вийшли до річки. Я починаю боятися шо ми реально звернули не туда і з цим вже нічого не зробиш бо взад дороги нема.
— Назад дороги немає, — я чую, як Віола задихано каже це ззаду мене.
Я здивовано обертаюся до неї.
— Ти два рази неправа, — кажу я. — Поперше, відтого шо ти постійно читаєш люцький шум, ніхто не зрадіє.
Вона схрещує руки і росправляє плечі.
— А по-друге?
— А подруге я говорю як собі хочу.
— Так, — каже Віола. — З цим я не сперечаюся.
Мій Шум починає трохи гучнішати, і я глибоко вдихаю, але тоді вона каже: «Цссс», а її очі блищать у місячному світлі, коли вона дивиться на мене. Звуки води.
— Річка! — гавкає Манчі.
Ми йдемо вниз по дорозі, за поворот, униз по схилу і ще за один поворот, і онде річка, ширша, рівніша, спокійніша і повільніша, ніж коли ми бачили її останній раз, але така сама мокра. Ми нічого не кажемо, просто стаєм на коліна на камені на березі і п’ємо, Манчі заходить в неї аж по пузо і тоді починає пити.
Віола біля мене, коли я сьорбаю воду, знову її тишина. Ну, це працює в дві сторони. Як би чисто вона не чула мій Шум, принаймі тут, коли немає галасу інших чи Шуму поселеня, тута є її тишина, голосна як ревіння, вона накочує на мене як найбільший на світі смуток, ніби я хочу взяти її і притулитися до неї і просто назавжди зникнути у ніщо.
Яким би це зараз було полегшеням. Яким благословеним полегшеням.
— Знаєш, я не можу тебе не чути, — каже вона, встаючи і відкриваючи торбу. — Коли тут тихо і нас лише двоє.
— А я не можу тебе не нечути, — кажу я. — Шо б це не було, — я підсвистую Манчі. — Виходь з води. Можуть бути змії.
Він опускає свою гузицю під воду, совається там туда-сюда, аж поки пов’язка не злазить і не пливе геть. Тоді він вискакує і відразуж починає лизати свій хвіст.