Голубий Птах, названий син ірокезів
- Автор: Юрген Анна
- Год: 1959
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Л. Андрєєва
- Жанр: Приключения про индейцев
Электронная книга - «Голубий Птах, названий син ірокезів». Краткое содержание книги:
… XVIII століття. Між англійцями і французами точиться боротьба за панування в
Північній Америці. Все далі в ліси відходять індійці — корінне населення країни.
Герой повісті, Георг — син білого поселенця, — потрапляє в полон до індійців, які
всиновляють його. Голубий Птах — так назвали хлопця нові батьки — пізнає життя
червоношкірих людей, про яких білі завойовники говорили тільки зневажливо. Він бачить, що
індійці не заслуговують такої зневаги. Голубий Птах полюбив своїх нових батьків, зжився з
індійцями. Знову потрапивши в середовище білих поселенців, він не може примиритися з їх
хижацькими прагненнями, користолюбством, з усім їх життям, сповненим ненависті і
нетерпимості до людей іншої раси. І хлопець назавжди повертається туди, де він знайшов свій
справжній дім, — до індійців.
Автор цієї книжки — Анна Юрген, сучасна німецька письменниця (НДР) — працюючи над
повістю, спиралася на історичні факти.
Цей захоплюючий правдивий твір з задоволенням прочитають і діти і дорослі.
В Радянському Союзі повість «Голубий Птах» видається вперше.
Річка Оленяче Око залишилася також вірною хлопцеві й поруч нього несла свої води. Прибережні Луки показались аж на третій день походу, село Таскаравас з'явилось і зникло, а потім колона завернула через ліс і болото прямо на схід до Огайо.
Ішли повільно, але дні походу минали надто швидко для Голубого Птаха, який хотів би, щоб останні хвилини тяглися вічно. Він знав, що не далі, як біля форту Дю Кесн, батьки-індійці — і серед них Малий Ведмідь — повинні будуть повернутися назад.
На сімнадцятий день показалась фортеця. Вона називалася тепер форт Пітт. Будиночки тиснулися попід її стінами, а поля простяглись аж на пагорбки. Але хлопець нічого цього не бачив, бо його очі заволоклися слізьми.
Батько не відставав допізна, і його риси поступово танули у сутінках. Довго, довго було чутно зойки індійських матерів, що здалеку прощалися з своїми білими дітьми.
Ще міцніше притулився Голубий Птах до Шнапа, коли той, як завжди, пробрався до нього ввечері й прикрив його своєю шубою. Наступного ранку, як тільки і цей останній супутник покинув хлопця, він занедужав. Ще кілька разів Шнап прибігав до Голубого Птаха, але віддаль дедалі збільшувалася, і це збивало собаку з пантелику. Зрештою якийсь солдат, пнувши кілька разів пса ногою, прогнав його геть.
Крок за кроком все далі просувався обоз по шляху на Рейстаун. Глибокі колії, вибиті в грунті колесами возів, змінювалися шляхом, вимощеним деревом, зотлілі колоди — вибоїнами, закиданими хмизом. То згори, то знов угору тяглася ця просіка між зеленими стінами лісу повз форт Лігоньє через Аллегани вниз у долину Джуніати.
Страх перед майбутнім полонив хлопця. Судорожно риючись у бездонних глибинах пам'яті, він намагався пригадати образи своїх білих батьків, братів і сестер, тітки з Рейстауна, стару рублену хату. Ось батько. «Джон», завжди кликала його мати, але цим уявлення хлопця й вичерпувалося. Він пригадав ще, як одного разу з порога стежив за батьком, коли той орав. Постала висока постать, з волоссям, що розвівалося на вітрі; батько йшов за кіньми і дбайливо направляв упряжку, щоб бува не наткнулася на щойно викорчувані пні. Це й усе, що збереглось у пам'яті хлопця.
Матір, власне, він уявляв собі лише в картинах останньої ночі, коли вона стояла на драбині і подавала йому відра з водою. Обидві сестри, маленький Петер та брат Андрес згадувалися тільки як безформні тіні, але він добре пам'ятає стусани, що перепадали від них на його долю. І як тільки у думках він знову повертався до цих тіней, вони зникали у безвість.
Хлопця наче льодяною зливою обдало, коли одного разу хтось сказав:
— Завтра будемо у Бедфорді.
— Який це Бедфорд?
— Село на Джуніаті, раніше Рейстауном називалося.
Нова назва приголомшила хлопця; йому здалося, ніби земля перевернулася незнайомою стороною дороги. Весь світ змінився: замість форту Дю Кесн — тепер форт Пітт на Огайо, напівдорозі до Джуніати виник новий форт Лігоньє і, нарешті, старий Рейстаун зник. Хлопцеві здавалося, що разом з назвою змінилася вся місцевість — високі огорожі, довгі казарми і навіть будинки навколо них.
Проте наступного дня опівдні на високій скелі над Джуніатою з'явилася знайома картина. Той самий дивний, критий дерев'яний прохід вів од валу аж до берега, звідки солдати носили воду, ті самі численні димарі пускали в небо стовпи диму і так само тиснулися позаду фортеці будинки. Ну, звичайно, огорожі стали нижчими — чи, може, хлопцеві лише так здається? А де ж качки — чи він переплутав це з Бобровою Річкою?
За нижньою переправою через Джуніату вози випрягли. Багато людей уже чекали своїх звільнених родичів. Нетерплячі кричали і гукали, а колишні діти індійців — майже всі в мокасинах, шкіряних панчохах і покривалах — не звертали на бурхливі вітання ніякої уваги. Збентежений стояв Голубий Птах серед метушні, дивився в сотні незнайомих облич і раптом прямо перед собою побачив статечного юнака. Не одразу хлопець збагнув, що це Андрес.
Якийсь солдат підвів Голубого Птаха до брата.
— Це Георг Рустер, — прогудів він двічі, і Андрес механічно кивнув, ніби його примушували повірити в неможливе. Юнак розглядав прибулого: темна шкіра обличчя, що від червоного ведмежого жиру набула бронзового відтінку, коротке волосся, зібране у вузол на маківці, ведмеже намисто на червоній сорочці, оторочені шкіряні панчохи і голубе покривало.
Голубий Птах скоса поглядав на брата. Він теж дивився на нього, як на незнайому, ніколи не бачену людину — людину, зовсім не схожу на ту, що інколи поставала в його спогадах.