Голубий Птах, названий син ірокезів

Взагалі життя індійського села було чути ще здалеку: гавкання собак, гуркіт барабана, гримотіння маїсових ступок, стукіт сокири, крики дітей. А тут, в Таскаравасі, тиша, навіть дим не в'ється над хатами.

Хлопець допитливо глянув на батька. Малий Ведмідь, Козуля та Косоокий Лис уже давним-давно звернули увагу на те, що тільки тепер здивувало його. Вони примружились, а Косоокий Лис до того ж ще й вухами ворушив, щоб вловити навіть найменший звук.

Голубий Птах хотів заговорити і розпитати, але Малий Ведмідь подав знак мовчати. Вождь залишив трьох хлопців з кіньми за чагарником, а сам пішов, скрадаючись, очеретом до затихлого села.

Хлопці бачили, як він зник між хатами, як знову з'явився і правою рукою швидко помахав над головою. «Мерщій до мене», означав цей рух.

Коні бігли риссю, а хлопці мчали поруч.

— В житлах чомусь немає нікого. Люди, видно, стрімголов утікали звідси. Нам не слід залишатися тут; проскочимо село і на узліссі розкинемо табір. Звідти зможемо спостерігати, що тут діятиметься.

Голубий Птах зрадів, коли хати залишилися позаду. Покинуте село навіяло смуток, викликало почуття небезпеки. Під першими ж деревами батько повів коней у підлісок і коротенькою вірьовкою спутав їм передні ноги.

— Можна запалити вогонь?

— Ні, сьогодні обійдемося холодним. У нас є ще смажене м'ясо. Але вам доведеться забратися в чагарник, щоб з боку села вас ніхто не побачив.

Трохи згодом на узліссі, здавалося, не було живої душі. Навіть найпильніше око не помітило б при самій землі між травою і чагарником ряд темних облич: вони зовсім зникали у мерехтливій тіні листя.

Вожакові ледве вдалося примусити схвильованих хлопців поїсти.

— Досить одного вартового. Ми одразу ж помітимо, якщо трапиться що-небудь.

Але нічого не сталося. Довгий ряд хат, ніби заколисаний безперервним стрекотом коників, дрімав під полуденним сонцем. Хвилювання Голубого Птаха пройшло, він стомивсь, і його голова похилилася в траву. Хлопець довгенько спостерігав, як золотавий жук видирався на стеблину і весь час падав. Потім повіки Голубого Птаха обважніли, і очі закрилися. Тільки ніжна музика пізнього літа — дзижчання мух, джмелів і комарів — звучала в його вухах.

Нараз гудіння стало голоснішим. У напівсні Голубий Птах прислухався, потім підвівся. Вдалині досип, чітко, хоч і приглушено лунав уривчастий і розмірений барабанний дроб. Це, мабуть, знову ті невидимі барабани, які він чув під час втечі. Тільки звуки літавр тоді то наростали, то затихали, а тепер вони потрясали повітря ритмічним гуркотом: рум-тум-тум, рум-тум-тум.

Ледве помітно затремтіли гілочки. То батько разом із супутниками просувався до краю чагарника. Отже, це не сон, бо й інші чують барабани. Звук долинав од узлісся, що синіло далеко за скошеними полями, за болотами. Гудіння, здавалось, весь час наближається. Над долиною здіймалася легенька хмарка куряви, але минуло ще чимало часу, поки спостерігачі помітили блиск зброї.

Із хмари пилу виринув загін солдатів. Через скошені ниви вони поспішали до села. Голубий Птах весь тремтів; ці шапки з бобрового хутра і довгі гамаші він уже бачив — тоді, під час нападу біля Соляного Струмка.

На чолі прикордонників ішли довгі ряди регулярних військ. Яскравочервоні мундири виблискували на сонці, посередині їхали верхи кілька офіцерів у барвистих шарфах. З'являлися нові загони прикордонників, череди рогатої худоби, стада свиней, вози, запряжені волами, — не видно було кінця. Як тільки червоні мундири досягли села, — барабанний дроб урвався, передні зупинились, і колона швидко підтягнулася.

Хлопець дивився не відриваючи очей. Старі картини із життя у форті Дю Кесн знову постали перед ним: він бачить, як ставлять у козла рушниці, запалюють вогонь, розставляють пости. З табору, наче хвиля, до нього котився хаотичний гамір.