Голубий Птах, названий син ірокезів
- Автор: Юрген Анна
- Год: 1959
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Л. Андрєєва
- Жанр: Приключения про индейцев
Электронная книга - «Голубий Птах, названий син ірокезів». Краткое содержание книги:
… XVIII століття. Між англійцями і французами точиться боротьба за панування в
Північній Америці. Все далі в ліси відходять індійці — корінне населення країни.
Герой повісті, Георг — син білого поселенця, — потрапляє в полон до індійців, які
всиновляють його. Голубий Птах — так назвали хлопця нові батьки — пізнає життя
червоношкірих людей, про яких білі завойовники говорили тільки зневажливо. Він бачить, що
індійці не заслуговують такої зневаги. Голубий Птах полюбив своїх нових батьків, зжився з
індійцями. Знову потрапивши в середовище білих поселенців, він не може примиритися з їх
хижацькими прагненнями, користолюбством, з усім їх життям, сповненим ненависті і
нетерпимості до людей іншої раси. І хлопець назавжди повертається туди, де він знайшов свій
справжній дім, — до індійців.
Автор цієї книжки — Анна Юрген, сучасна німецька письменниця (НДР) — працюючи над
повістю, спиралася на історичні факти.
Цей захоплюючий правдивий твір з задоволенням прочитають і діти і дорослі.
В Радянському Союзі повість «Голубий Птах» видається вперше.
Обох прибулих одразу ж оточили солдати; русявого хлопця з голубими очима забрали, а Димного Дня грубо відштовхнули, і він залишився сумний на березі. Підвівши очі, Голубий Птах побачив, що він уже стоїть під напіврозкритим наметом перед чоловіком у трикутному капелюсі, облямованому золотом. Офіцер сидів на незграбній табуретці, його мундир був розстебнутий, і поли звисали на обидва боки аж до самого долу. Він привітно глянув на хлопця і поставив кілька запитань.
Голубий Птах не відповідав. Хлопець і без пояснень знав, хто сидить перед ним: полковник Буке. Це той чоловік, що забрав його з роду Черепахи, одірвав від батьків, від Малії, Козулі, від Бобрової Річки…
Офіцера, здавалось, зовсім не дивувала така впертість. Він наказав одвести хлопця в укріплення до інших білих дітей, а Малого Ведмедя одразу ж звільнити.
Коли хлопця вели через табір, звідусіль збігалися чоловіки і дивилися на нього. Голубий Птах почував себе наче загнаний звір, якого розглядали з подивом, і вороже зиркнув на цікавих, йому гидкі були бліді обличчя із скуйовдженими бородами і низькими лобами під шапками з бобрового хутра; вони гидкі йому ще з Соляного Струмка, але зараз хлопець просто ненавидів їх.
Ось оці білі своїми широкими спинами стали між ним і Бобровою Річкою, затуливши цілком хату Черепахи.
Голубий Птах, звичайно, не знав, що багато хто з прикордонної міліції шукав своїх дітей, викрадених індійцями, що так само, як і його, оглядали кожного прибулого і що вже не один знайшов сестру, брата, дочку або сина. Хлопець бачив тільки, що його видали чужій нездоланній силі, якій не зміг протистояти навіть батько.
В укріпленні відбувалися найсуперечливіші сцени. У дорослих, що вирвалися з полону, очі сяяли радістю, а діти кричали і плакали за своїми названими батьками. Більшість, як і Голубий Птах, жили вже по кілька років у селах індійців і забули свою стару батьківщину. Спогади про перший рідний дім були невиразними, туманними, любов названих батьків зробила усиновлених дітей індійцями, і світ білих став для них зовсім чужим.
І ось сидять вони тут, вирвані із звичного і рідного середовища. Вартові мають з ними роботу — утримують їх, щоб не втікали. А вони чекали слушної нагоди, щоб прорватися хоч у щілинку, коли відчинялися важкі дерев'яні ворота.
Батьки-індійці також намагалися протиснутись до своїх названих дітей. Вони безперервно приходили то з дичиною, то з птицею, щоб якось передати харч своїм білим синам та дочкам. Варта не пускала їх, і біля воріт раз у раз виникали бурхливі скандали.
Один єдиний раз вдалося Голубому Птахові через щілину в огорожі угледіти батька, але Малий Ведмідь шукав хлопця в іншому напрямку і не почув, як той окликнув його.
Багато червоношкірих батьків збиралися супроводити обоз аж до Огайо. Полковник Буке погодився зрештою на це тільки тому, що індійці пообіцяли полювати для своїх дітей і таким чином забезпечувати їх м'ясом. Малий Ведмідь також скористався з цього дозволу, щоб якнайдалі відтягти хвилину розлуки.
Ліс уже вбирався в полум'яножовті і червоні шати, коли невеличка армія вирушила в путь-дорогу. Регулярні війська крокували попереду, за ними йшла вся пенсільванська міліція з своїми довгими чорними рушницями, а в середині — колишні полонені. Менші діти їхали на двох підводах, запряжених волами, старші повинні були йти пішки. Зважаючи на обоз, до Огайо поверталися, роблячи невеликі денні переходи. Солдати і міліція йшли додому, а діти — на чужину…
Щодня пізнім ранком сигнал кликав у похід, а опівдні вже ставали табором. Потім з'являлися індійці, несучи здобич денного полювання: індиків, єнотів, зайців. Вартові не допускали індійців до дітей; вони могли бачитись і перегукуватись тільки на віддалі.
Весь гамір походу Голубий Птах сприймав, наче приглушений шум з далини. Він з нетерпінням чекав полудня, коли робили привал і з'являвся батько. Малий Ведмідь підходив на таку віддаль, яку встановили вартові. Відстань, правда, була досить велика, але хлопець оживав, коли бачив дорогі риси обличчя.
Єдине, що зв'язувало їх, — це Шнап, який на протязі дня не розлучався з батьком, а вночі спав біля хлопця. Голубий Птах тулився до шерсті супутника так тісно, ніби хотів зростися з останньою крихіткою батьківщини. Коли Шнап лизав хлопцеві обличчя, він обіймав тварину за шию і довго шептався з ним. А Шнап гарчав так заспокійливо, ніби вони поверталися з полювання до хати Черепахи.