Голубий Птах, названий син ірокезів
- Автор: Юрген Анна
- Год: 1959
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Л. Андрєєва
- Жанр: Приключения про индейцев
Электронная книга - «Голубий Птах, названий син ірокезів». Краткое содержание книги:
… XVIII століття. Між англійцями і французами точиться боротьба за панування в
Північній Америці. Все далі в ліси відходять індійці — корінне населення країни.
Герой повісті, Георг — син білого поселенця, — потрапляє в полон до індійців, які
всиновляють його. Голубий Птах — так назвали хлопця нові батьки — пізнає життя
червоношкірих людей, про яких білі завойовники говорили тільки зневажливо. Він бачить, що
індійці не заслуговують такої зневаги. Голубий Птах полюбив своїх нових батьків, зжився з
індійцями. Знову потрапивши в середовище білих поселенців, він не може примиритися з їх
хижацькими прагненнями, користолюбством, з усім їх життям, сповненим ненависті і
нетерпимості до людей іншої раси. І хлопець назавжди повертається туди, де він знайшов свій
справжній дім, — до індійців.
Автор цієї книжки — Анна Юрген, сучасна німецька письменниця (НДР) — працюючи над
повістю, спиралася на історичні факти.
Цей захоплюючий правдивий твір з задоволенням прочитають і діти і дорослі.
В Радянському Союзі повість «Голубий Птах» видається вперше.
Спочатку набили люльку і запропонували гостеві, — навіть шматочок копченого бобрового сала не забув батько покласти на тютюн. Потім мати подала все, що варилося в казанах. Димний День почав їсти, повільно і обачливо, бо у нього не було багатьох зубів. З'ївши один, дядько клав у рот новий шматок: він таки добре зголоднів під час термінової подорожі. І поки він, не кваплячись, жував, члени роду Черепахи сиділи на своїх циновках з таким виглядом, наче у світі не було ніяких новин.
Нарешті дядько витер ніж об свої легінги так само, як тітка — руки об собачу шерсть. Потім заговорив, і Голубий Птах ловив кожне його слово.
— Ну, тітці живеться добре, і сестрам тітки теж, крім найстаршої, що недавно звихнула собі ногу. Досі ще ніяка медицина їй не допомагає, наче відьми плюнули на трави. Я певен, що тут, на Родючій Землі, знайдуться цілющі ліки.
Тихеньке «го-го» слухачів підтвердило його сподівання: звичайно, знайдуться ліки для хворої ноги найстаршої тітчиної сестри.
Голубий Птах мало не луснув од нетерпіння: адже Димний День, безумовно, не заради ліків приїхав. Але дядько навіть ще й підвівся, щоб показати, як хвора вивихнула собі ногу. Це був нещасний випадок — посеред стежки, якою ходили по дрова, кріт вирив свою нору, і якраз туди ступила ногою тітчина сестра…
А бодай їх Загодаквус узяв — усіх кротів і тітчиних сестер! Якщо Димний День і далі так розповідатиме, то сьогодні ні про що не довідатися. Насилу про всіх родичів переговорили, і дядько почав розповідати про найновіші події.
— Ви, мабуть, уже знаєте, що зі Сходу здійнялася чорна хмара і нависла над нашою країною. На південь від Прибережних Луків, на відстані одноденного переходу, червоні мундири збудували на березі річки укріплення і там запалили вогнище наради. Коли прийшли вожді ленапів і шоні, полковник Буке вишикував усіх своїх воїнів, і їхніх багнетів було стільки, як очерету на березі. Вожді не захотіли гасити вогнище і прийняли всі умови білих. Бойову сокиру треба сховати під корені дерева миру, і червоні мундири вернуться тим же шляхом, яким вони прийшли сюди, але для цього ми мусимо, — дядько на мить замовк і закашлявся, — віддати їм усіх полонених і всиновлених дітей.
У Голубого Птаха зашуміло в ушах: так ось воно, оте загрозливе, що переслідувало його з часу, як у них гостювали купці. «Полковник Буке забере тебе!» Купці, мабуть, ще на початку осені чули про підготовку англійців до цього воєнного походу.
Хлопець дивився на батька. Наче потопаючий за соломинку, хапався він за кожне слово вождя, який спокійно роз'яснював, що ці умови не стосуються ірокезів.
— Сини Довгої Хати ніколи не піднімали бойової сокири проти червоних мундирів, вони можуть заткнути вуха і не слухати таких речей.
— Воно-то так, — відповів Димний День, — але Буке чітко і ясно вимагає видати всіх колишніх білих, навіть і тих, що живуть під Довгими Дахами.
Довго ще обговорювали це питання. Нарешті чоловіки домовилися. Дядько забере з собою хлопця в Прибережні Луки, а Малий Ведмідь тим часом розпитається у ворожому таборі, що і як.
Наступного ранку мати обіймала напівприголомшеного хлопця. Він намагався стримати сльози, але це не зовсім йому вдавалося. Малія голосно плакала. Зате мати була цілком спокійною і допомагала хлопцеві вдягатись у нове зимове вбрання. Її м'який голос немов дзюрчав тихенько:
— Ти повернешся, я знаю. Ти наш, і ми чекатимемо тебе.
Наступні дні хлопець був у дорозі. Їхали швидко і мовчки. Ось уже й широка гладінь річки Оленяче Око, стара хата Черепахи і сливовий сад. І Кругла Хмара стоїть он, трохи брудніша, ніж завжди, але така ж, як і була, добродушна.
З приїздом Голубого Птаха вона, тамуючи своє хвилювання, весь час куховарила, хоч хлопець не з'їдав і половини того, що тітка подавала. В думках він супроводжував батька вниз по річці до англійського табору.
Та замість батька повернувся посланець з рапортом: «Червоні мундири затримали вождя на ім'я Малий Ведмідь і звільнять його лише тоді, коли буде доставлено білого хлопця». Так погасла навіть остання іскорка надії.
Димний День сам повіз Голубого Птаха у каное до стоянки англійців. Уже здалеку можна було розпізнати це місце: на луках біля річки паслася худоба, намети вкривали пагорки, від вогнищ у тихе повітря здіймалися стовпи диму, а вгорі, на узліссі, височіло укріплення, нашвидку збудоване, але досить міцне, щоб витримати будь-який напад. Гомін табірного життя безперервним гулом линув над долиною. Вигуки, крики, скрипіння коліс, ляскання батогів і удари сокир — усе змішувалося в якийсь гамір, що перекривався лише тріском окремих пострілів.