Микола Гоголь: між українським і російським націоналізмом

Головним контекстом для статті «Про рух народів» є зарозумілий західний стереотип про росіян і слов’ян загалом як про «азіатів». Гоголь спростовує це бундючне марнославство ідеєю про спорідненість західних і східних європейців. І перші, і другі, як стверджує Гоголь, походять із Азії, яку він називає народовержущим вулканом (ПСС 8, 116). Такий крок був, поза сумнівом, призначений для підвищення самоповаги його російських читачів, стигматизованих західноєвропейцями як азіати-варвари. У цій статті Гоголь зображує Європу як киплячі маси протиборчих народів. Взаємозв’язки, спричинені війною та постійним переміщенням, згідно з Гоголем, призвели до втрати ранніми європейськими народами етнічної чистоти. До кінця цього великого «руху» все нации перемешались между собою так, что уже невозможно было отыскать совершенно цельной; и только впоследствии постоянный образ правления или занятий сообщил главным из них некоторую особенность и некоторые признаки отличия (ПСС 8, 139). У завершальній стадії цього процесу з’явилося чотири великі групи, які пізніше породили модерні європейські нації.

У гоголівському описі цих катаклізмів, які лежали в основі Західної Європи, такі фрази, як дикие германцы, дикая Европа і мир дикой Европы досягають майже чаклунської сили (ПСС 8, 123—125, 135). Гоголь смакує своїми прикладами варварських звичаїв германських племен: зрадників піддавали тортурам і вішали, невірну дружину проводили голою через селище і шмагали, діти виховувалися з худобою (ПСС 8, 121—122). Для російського читача, призвичаєного до образів Західної Європи як світоча просвітництва, гуманізму й аристократизму, ця жахлива картина варварського походження Європи мала стати разючим дисонансом, водночас послабити відчуття власної незахищеності. Роль, яку ці дикі народи, вигнані зі своєї азіатської прабатьківщини, відіграли у світовій історії, полягала в забиванні цвяхів у труну Римської імперії, колишнього хранителя духу людського прогресу. За аналогією, Гоголь припускає, що нібито «дикий» новачок у світовій історії — Російська імперія — швидше за все повторить цю модель і зіграє похоронний марш західноєвропейській гегемонії, що хилиться до занепаду. Близько 1835 року цей сценарій мав популярність у Росії, а Іван Кірєєвський був його головним представником.