Міцний кулак туарегів
- Автор: Вавра Ярослав Раймунд
- Год: 1966
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Ганна Пашко
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Міцний кулак туарегів». Краткое содержание книги:
Історія про Бен Манзура, жорстокого шейха[1] уаргельської Шаанби, який підступно позбавив життя славетного царя ахаггарських туарегів, і про швидку помсту за той злочин належить до найтиповіших воєнних історій Сахари дев'ятнадцятого століття. Події, про які я вам розповідатиму, мають історичну основу. Коли тридцять сьомого року я відвідав Уарглу й дивовижну мзабську республіку «Семи святих міст», старі шейхи розповіли мені про ці події багато цікавого. Про дещо, на мою думку варте вашої увага, я розповідаю в цій книжці, перевіривши наперед оповідки шейхів у генерала Домаза, який теж не забув про похід ахаггарців на Уарглу. Та й давні літописи хариджитів[2], з якими я ознайомився під час моєї третьої подорожі 1947 року, відкрили мені чимало таємниць сивої давнини.
Отже, я розповім вам про Сахару і її мешканців — моїх друзів на далекому спекотливому півдні. Хто з вас читатиме про цю безмежну пустелю, про те, яка вона є, той пересвідчиться, що Сахара — аж надто цікава, без будь-яких вигадок цікава і в далекому минулому, і нині.
Я. Р. В.
Зненацька на чолі колони знову залунав спів.
Чоловік у пурпуровому плащі, могутньої постави, з трьома разками різноколірних амулетів на шиї заспівував якусь пісню, а вершники хором відповідали йому:
— Ава-аг-Аманаї!
З цією піснею караван кінець кінцем дістався до вузької, всіяної камінними брилами улоговини між двома стрімкими скелями, від яких слова «Ава-аг-Аманаї!» відбивалися багатоголосою луною.
Коли вершники проминули улоговину, перед ними відкрилася широка, поросла чагарниками й деревами прірва. На її пласкому дні у підковоподібному порядку розкинулися кілька сот наметів. На внутрішньому боці тієї підкови стояли червоні шкіряні намети, помешкання вельможного панства.
Згори неукріплений туарезький табір був такий мальовничий, що Гасан мимохіть вигукнув:
— Яка краса!
Справді, це було красиво! Прямовисні скелі метрів двісті-триста заввишки, які оточували овальне дно прірви, поросле ясною травою та білим квітучим чагарником, були чорні й виблискували сахарською слюдою. Позаду стрімким схилом до прірви стікало кілька перлистих стрічок невеличких водоспадів, які біля підніжжя ступінчастих гір зливалися в бурхливий потік, що звивався посеред ніжної зелені.
Туарезькі наїзники їхали тепер один за одним. Їхні мегери, трохи зіщулившись, мов гірські коти, спритно й сміливо бігли крутою й небезпечною стежиною просто над прірвою. Тімассанінські незграбні верблюди злякано форкали — вони не звикли до таких доріг, бо зросли на неозорих піщаних рівнинах. Тому їх довелося вести, тримаючи гнуздечку біля самісінької морди.
Десь напівдорозі назустріч караванові вибігли босоногі туарезькі імргади[55], закутані у запинала й помітно бідніші, хоч теж одягнені в темне.
Вони одразу взяли поводи, і караванні погоничі могли тепер безтурботно спускатися вниз.
У супроводі тімассанінців хлопці підійшли нарешті до входу в табір. Тут їх привітали два старійшини, які на чолі чималого гурту вийшли гостям назустріч.
Старійшини подали хлопцям прісні коржі, спечені в приску, та сіль, а кожен гість побажав шановним господарям усіляких благ.
Позаду старійшин нетерпляче тупцяли цибаті хлопчаки. Вони, мабуть, уже чули про Карембу, Гасана та Бабулу. Бо, коли хлопці, одкусивши та проковтнувши посоленого коржа й так само, як і їхні попередники, згідно зі звичаєм, чемно побажавши господарям усілякого добра, стали осторонь, їх миттю оточили туареги-підлітки. На старших хлопчаках були запинала, колір яких відповідав ієрархії племені.
Один з них задирливо заступив прибулим дорогу, вклонився й сказав:
— Я молодший брат хороброго Акіра Улд Біски — Ташша Біска-бен-Теджеге-н-у-Сіді — імошарг![56] — останнє слово він вимовив з гордим притиском.
Гасан, Карембу і Бабула подумали, що цей п'ятнадцятирічний, високий на зріст підліток має посаду, яка зветься імошарг і якою він страшенно пишається. Обидва друзі весело підморгнули Гасанові, і той мовив:
— Любий імошаргу Ташшо Біско-бен-Теджеге-н-у-Сі-ді! Я Гасан син Абу-ль-Гасана з Тріполі-ель-Акса. А це мої друзі: старший — Ташша, син Кенена й племінник Едеддела, шейха кель-зуїлів! А молодший — Карембу, син Аль-Ассу з країни Гобір.
— Якщо Карембу гауса, то чому він носить нашийник? Чи, може, його батько заборгував твоєму батькові стільки талерів, що каді продав його вам у рабство?
— Ні, імошаргу! Наш любий приятель Карембу народився рабом. Але його «дядечко» — добрий і побожний марабут Абу-Захаріаш — незабаром дасть йому волю.
По тих наївних Гасанових словах бідолашний Карембу перестав існувати для гордовитих молодих туарегів.
Бабула поглянув на Гасана, аби той на початку знайомства рішуче й твердо став на захист товариша. Та Гасан відчував, що нерозважливий вчинок може призвести до непорозумінь, а тому, трохи помовчавши, сказав:
— Не знаю, що означає твій сан — імошарг, любий Ташшо, не знаю також ваших звичаїв. Але знаю, що гість має право просити хазяїна про послугу. І що хазяїн не образиться й не розгнівається, коли прохання гостя видасться йому незвичайним!
— Не говори манівцями! Чи ти, може, хочеш навчитись у нас дипломатії? То чим можу тобі прислужитися?
— Коли ти змушуєш мене говорити відверто, то знай, що Карембу — наш друг. І негоже одривати його від нас…
— Що ти кажеш? — обурився молодий туарег. — Ви обидва прилюдно признаєтеся у дружбі з сином рабині? І ваші батьки дозволяють вам отаке неподобство?
— Карембу — учень Абу-Захаріаша, так само як і ми, імошаргу Ташшо. А коли всечесний Абу-Захаріаш прийняв молодого гауса в свою родину, то хіба ми не можемо наслідувати його приклад?.
55
Імргад — туарезький підданий, орендатор.
56
Імошарг — туарезький барон.