Міцний кулак туарегів
- Автор: Вавра Ярослав Раймунд
- Год: 1966
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Ганна Пашко
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Міцний кулак туарегів». Краткое содержание книги:
Історія про Бен Манзура, жорстокого шейха[1] уаргельської Шаанби, який підступно позбавив життя славетного царя ахаггарських туарегів, і про швидку помсту за той злочин належить до найтиповіших воєнних історій Сахари дев'ятнадцятого століття. Події, про які я вам розповідатиму, мають історичну основу. Коли тридцять сьомого року я відвідав Уарглу й дивовижну мзабську республіку «Семи святих міст», старі шейхи розповіли мені про ці події багато цікавого. Про дещо, на мою думку варте вашої увага, я розповідаю в цій книжці, перевіривши наперед оповідки шейхів у генерала Домаза, який теж не забув про похід ахаггарців на Уарглу. Та й давні літописи хариджитів[2], з якими я ознайомився під час моєї третьої подорожі 1947 року, відкрили мені чимало таємниць сивої давнини.
Отже, я розповім вам про Сахару і її мешканців — моїх друзів на далекому спекотливому півдні. Хто з вас читатиме про цю безмежну пустелю, про те, яка вона є, той пересвідчиться, що Сахара — аж надто цікава, без будь-яких вигадок цікава і в далекому минулому, і нині.
Я. Р. В.
Потім кинули зброю й у самих темно-синіх масках та червоних блискучих атласних бурнусах поквапливо підійшли поцілувати край халата тімассанінського ігумена.
— Якій зірці повинно дякувати плем'я теджеге-н-у-сіді за таку честь, о шейху!
— На жаль, мій юний герою, зірка, яка привела мене до вас, сяє в сузір'ї Нещастя…
— Навіть коли б ти приніс найсуворіший вирок половині наших мегаристів, то й тоді ми привітали б тебе як найкращого друга, котрого має імошарг серед наших ворогів!
— Іншаллах!
Похмурий тімассанінський марабут усміхнувся й зауважив з батьківською докірливістю:
— Відколи це туарезький лицар перестав покладатися передусім на грізне вістря свого меча та міцність власного щита? Сіді, сіді! Аллах поважає лицаря за його спритність та хоробрість і не вимагає, щоб воїн цілими днями читав молитву. Хто б тоді іменем аллаха боронив стада, немічних старих, жінок та бідолашних дітей?
Надміру чемний лицар зрозумів, що переборщив у своїй нещирій ґречності. Але водночас його здивувала войовничість слів побожного церковного сановника, котрий був відомий усім як провісник миру й завжди віддавав перевагу дипломатії примирення перед військовими діями.
У лицаря заблищали очі, й він спитав погрозливо:
— Ти попереджаєш воша, щоб міцно тримав власного меча, й приносиш звістку про омріяний бій?
— Так, сіді, це вперше мої уста спонукають до нещадної боротьби проти ворога.
— То, певно, ти маєш на це серйозні підстави!
— Ще ніколи я не мав таких серйозних підстав! Лицар у масці мовчки втупив очі в ігуменове обличчя, проте розпитувати далі не наважився.
— Встань, чоловіче, й одведи нас до табору! Обидва туарезькі лицарі низько вклонилися, підняли зброю й хвацьким акробатичним стрибком вихопилися на високі сідла, навіть не давши клякнути благородним мегерам. Потім подали знак неквапливим погоничам, щоб гафла рушала слідом за ними.
За півгодини назустріч гафлі виїхав знаменитий туарезький цеп. Грізні воїни центральносахарських пустель були в цілковитій бойовій готовності. Схиливши вістря списів до голів мегерів, вони за кілька хвилин оточили гафлу.
Від авангарду каравану одділився лицар, який допіру вітав прибулого ігумена.
А за дві хвилини, обмінявшись кількома гортанними вигуками, туарезька кавалькада пустилася в справжній кавалерійський танок. Лунали постріли з рушниць, залізні списи бряжчали об важкі бойові щити. І все це під супровід тисяч дзвіночків, якими були оздоблені сідла, вуздечки й чапраки туарезьких мегерів.
Коли загін знатних молодих вершників у бойовій грі примусив свого уявного суперника панічно відступити, тоді всі, наче зграя яструбів, помчали до голови каравану й надзвичайно спритно осадили своїх прудконогих верблюдів.
— О аллах! — здивувався марабут Захаріаш. — Адже на чолі їх — жінка!
— Вітаємо тебе, Сі-Утмане, любий друже! — почули ті, що були поблизу, чистий, лагідний, але впевнений голос.
— Фетум! Це ти?!
— Мені доповіли, що до нас їде наш любий і добрий Утман… То це тебе обрали за посла, який має повідомити про нещастя, що спіткало мого чоловіка та його хоробрих друзів?
Мудрий мокаддем якусь мить допитливо й сумно дивився на жінку, а тоді мовчки похилив голову.
Тінь перебігла ясно-синіми очима султанші, чиє не-запнене обличчя було біліше за її шовкову хустину й нерухоміше за кам'яну маску. Тієї миті в її очах наче погасло сяйво.
Запала гнітюча мовчанка. За хвилину султанша ніби опанувала себе. Очі в неї були повні сліз, але голос не втратив сили й звучності, коли вона неквапно й рішуче промовила:
— Уперед!
Молоденька султанша обвела поглядом своїх наїзників, які в шанобливому півколі, нерухомі, наче статуї, у індигово-синіх масках, схиливши вістря зброї до землі, чекали її наказу.
На голосний заклик воїни віддали честь. Кілька вершників і гості під'їхали до султанші. Вона подала знак, і всі рушили до гір.
Тихо, приглушено і погрозливо залунала якась урочиста героїчна пісня. Мандрівники не розуміли слів цього старого грізного хоралу, але чули, що в ньому повторюється страхітливе ім'я шейха Мухаммеда-ег-Тінекербаса, ім'я Імангассатена Котіки, орагенів і назви міст, де кілька віків тому точилася кривава боротьба між панівним родом орагенів та імананами, які відтоді втратили своє панівне становище серед туарезького народу, бо шейх ег-Тінекербас переміг колишнє панівне плем'я імананів і помилував його лише тоді, коли іманани присягнули ег-Тінекербасові на вірність і віддали свою країну під владу орагенів.