Міцний кулак туарегів
- Автор: Вавра Ярослав Раймунд
- Год: 1966
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Ганна Пашко
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Міцний кулак туарегів». Краткое содержание книги:
Історія про Бен Манзура, жорстокого шейха[1] уаргельської Шаанби, який підступно позбавив життя славетного царя ахаггарських туарегів, і про швидку помсту за той злочин належить до найтиповіших воєнних історій Сахари дев'ятнадцятого століття. Події, про які я вам розповідатиму, мають історичну основу. Коли тридцять сьомого року я відвідав Уарглу й дивовижну мзабську республіку «Семи святих міст», старі шейхи розповіли мені про ці події багато цікавого. Про дещо, на мою думку варте вашої увага, я розповідаю в цій книжці, перевіривши наперед оповідки шейхів у генерала Домаза, який теж не забув про похід ахаггарців на Уарглу. Та й давні літописи хариджитів[2], з якими я ознайомився під час моєї третьої подорожі 1947 року, відкрили мені чимало таємниць сивої давнини.
Отже, я розповім вам про Сахару і її мешканців — моїх друзів на далекому спекотливому півдні. Хто з вас читатиме про цю безмежну пустелю, про те, яка вона є, той пересвідчиться, що Сахара — аж надто цікава, без будь-яких вигадок цікава і в далекому минулому, і нині.
Я. Р. В.
За п'ять днів сила-силенна білих і жовтавих квітів, синюватих дзвіночків і стокроток несміливо визирнула з-поміж рідкої низенької трави.
— Це друга весна. Тобто осінь на високогірному південносахарському степу, — пояснив хлопцям мовчазний тімассанінський марабут, який досі мав багато клопоту з тим, аби караван щодня долав визначену путь од водопою до водопою.
А скільки розповів їм цей святий муж за одненьку годину! Він розказав, що коріння деяких оцих напрочуд стійких степових рослин, які нині розквітають за дюйм над поверхнею землі, сягають сажнів двадцять або тридцять завглибшки, де й у найпосушливішу пору струмує волога. Ця волога живить рослини навіть тоді, коли дев'ять років над краєм не впаде ні краплини води.
Марабут пояснив також, чому вже треба готуватися до зустрічі з туарегами. Адже днів за чотирнадцять перед настанням цієї благодатної дощової пори вони лишають свої літні таборові селища високо в горах і женуть голодні стада на плоскогір'я Амадгор. Тож тепер їх можна зустріти першої-ліпшої хвилини!
Тімассанінський ігумен Сі-Утман походив із туарезької родини азджерських марабутів, і тому добре знав усі звичаї цього неозорого краю, верховним духовним і політичним головою якого був іще славетний марабутів дід…
Справді! Наступного дня, тільки-но зазоріло на світ, караван зупинився, ніби його раптом пришили списом до землі.
Ані Гасан, ані Карембу не розуміли, що б це мало означати. Та Набула, примруживши очі, дивився на обрій. За десять хвилин напруженого мовчання хлопець скрикнув. Його товариші теж обернулися до самітної скелі. Але спершу нічого не побачили.
Тільки за хвилину помітили, як ген-ген удалині, біля чорно-синьої скелі, щось рухається… То чорніли троє, ні — четверо вершників на неймовірно довгоногих і прудких, мов страуси, верхових верблюдах… Вершники тікали напрямком до смуги чорних і похмурих скель, які в далечині наступали на зелені степи…
— Розвідники. Вони, напевно, стежили за нами вже під час нашого нічного походу! — сказав хтось із мегаристів. — Повідомте їх якнайшвидше, хто ми такі!
Шість таємничих чорних Сі-Утманових вершників миттю схопили рушниці, спритно набили їх порохом та свинцем і вистрілили в певній послідовності: один, потім два, тоді знову один і, нарешті, ще два постріли.
Сухі постріли линули свіжим, осяйним ранковим повітрям і глухою луною поверталися назад.
Останні постріли, очевидно, здивували вершників-розвідників, бо ті, наче по команді, зупинили верблюдів.
А тоді почали сигналити мандрівникам темними та білими хустинками, що їх прив'язували то до довгих стволів рушниць, то до залізних списів.
Отже, розвідники зрозуміли, що караван — це не гурт купців, які наважилися вирушити до Судану крізь високогірні пасовища теджеге-н-у-сідів. Про наїзників теж не може бути й мови, бо понад половина верблюдів каравану мали на собі вантажні сідла з товаром та бурдюки з водою. А наїзник вирушає до чужої країни з такими запасами, які може нести тільки його власний верблюд.
— Якщо це не купці і не наїзники, то хто ж це подорожує на початку осені, великої пори пасовиська? — дивувалися туарезькі розвідники.
Незабаром вони повернули своїх верблюдів, аби якнайшвидше порадитися між собою й не дістатися, бува, до якоїсь пастки.
Потім двоє з них помчали по підмогу напрямком до скель. Там, імовірно, під захистком розкиданих по плоскогір'ї чорних пагорбів, випасало свої стада їхнє плем'я.
Інші дві темні постаті на білих, ніби танцюючих верблюдах поволі під'їздили чимраз ближче до каравану. Мандрівники примусили своїх верблюдів лягти, аби показати, що вони й не думають тікати.
Нарешті можна привітатися і навіть роздивитись маски на обличчях та знаки на велетенських щитах із антилоп'ячої шкіри.
— Теджеге-н-у-сіді! — закричали тімассанінці радіючи. — Мир вам! Ми шукаємо вас! З нами Сі-Утман, марабут із Тімассаніна!
Тільки тепер вершники зрозуміли, що являє собою хоробра гафла, яка наважилася прийти просто «до лігва левів» — на високогірні пасовиська найблагороднішого й найвойовничішого ахаггарського племені. Похиливши страшні списи, вони, мов ластівки, промчали останню відстань. Ось вони вже біля гафли, де серед інших виднілися високі постаті обох марабутів у білосніжних шатах.
Встромивши в землю страшні вістря списів, розвідники вихопили із піхов довгі прямі мечі й, затулившись по горло щитами, привітали марабутів помахом мечів, які спалахували у вранішньому сонці, наче блискавиці.